школи відкривають ся в західних і південнозахідних землях Руси, а навіть є прямо писані там же, на пр. в волиньскім Володимирі, а нї то показують виразні признаки нарічий сих руских земель. Наколи одна дорога, що нею йшли словяньскі книги на Русь, ішла з Царгороду, Чорним морем, Днїпром — до Києва, то друга ішла через Волощину, Семигород, Буковину, Галичину. Першу дорогу, каже Яґіч, можнаб назвати офіцияльною. Нею прийшли хрестителї Аскольда й Дира, а опісля св. Володимира й „всеї Руси“, нею — христіяньство яко державне богочестє Руси й грецка ортодоксия, нею — такі памятники як Остромирове Євангеліє, мабуть Кормча книга I-ої редакциї, й др. Другою дорогою йшли сї памятники, що не походили з звичайних офіцияльних центрів церковно-словяньскої письменности, на пр. текст т. зв. Симонівскої псалтири XIII. в., а мабуть і Євангеліє галицке 1144. р., ішли певно й ті численні апокрифічні твори, що їх в „товстих“ сїльских збірниках бачив із болестию згадує митроп. Киприян в другій половинї XIV. в., ішли науки болгарскої секти богумилів.
Ся друга дорога була здавна добре звісна: нею ходили ще римскі лєґіони на Даків, нею словяньскі племена на Византию, нею пөрший руский князь, що носив імя словяньске, ще нехрещений Святослав, на Болгарів і Греків; нею ішов довго опісля важний сухий торговий шлях з Києва над Дунай і до Грециї. Сею дорогою прийшло мабуть і перше христіяньство на Русь, ще перед першим хрещенєм Руси за Аскольда й Дира (867: Нестор промовчує їх крещенє, мабуть для того, бо тодї дістала Русь першого архиепископа від противника Фотія й схизми, св. Ігнатія). А що проповідь апостолів Словян Кирила й Методія (від 863. р. в Моравії) сягала также поза Карпати, тож коли упала великоморавска держава й на колишній области сеї держави взяло перевагу богослуженє латиньске, то богослуженє словяньске й письменність словяньска знайшли собі пристановиско не тілько в Болгариї, але й на сумежній Руси; якже інакше зрозуміти слова ерекцийної буллї праского латиньс. архиепископства, виданої папою Іваном XIII. 967-ого р. (на Руси панував тодї нехрещений син сьв. Ольги, Сьвятослав): „non secundum ritum aut sectam Bulgariae gentis vel Ruziae aut Slavonicae linguae“ — ? (Нестор і про апостолів Словян згадує лише коротко й якби нерадо, также набуть длятого, що они зносились з Римом). Звеном, що лучило західно-південну Русь в Болгариєю була Волощина, на довго сильна зсловянщена, з словяньскою мовою в урядї й церкві; ті звязи в Волощиною дуже давні й довго не переривались: болохівскі князї признавали зверхну власть князїв галицких, волоскі роди ріднились з рускими й польскими, рускі вельможі й гетьмани добивались волоского господарского стола, волоскі вельможі основували й вінували
