В хвилї, коли Галицка Русь переносила останки одного з найлюбійших своїх синів до своєї столицї, в пятьдесять-лїтні роковини єго смерти (1843–1893), годить ся щоб і Наукове товариство імені Шевченка спімнуло чоловіка, що появив ся між нами — оден доказ більше нашої жизненної сили, сьвідоцтво незатрачених ідеалів сьвітлої минувшини, надїя й запорука будуччини. Маркіян Шашкевич заслугує на такий спомин і длятого, що значіне єго виходить поза границї Руси галицкої, дїяльність єго знаменна й важна также з огляду на розвиток цїлої України-Руси.
Був час коли в творах визначних поетичних талантів і взагалї в дїяльности визначених людий бачено якби одні тілько прояви благодатної чи злої надприродної сили, незалежні від обставин житя й розвитку окружаючої суспільности. В поглядї сїм є одна часть правди й з поглядом сим згоджували ся самі поети: ониж чули огонь в своїх грудях, чули одушевленє, що поривало їх до ідеалу, чули свою ріжницю й висшість супроти окруженя. Але нинї знаємо вже також, що й найкращий талант знидїє й загине марно, коли не найде потрібного простору, воздуха, корму, коли прийдесь єму жити й розвиватись серед убийчих обставин. Тямимо нинї й се, що в кождім і найбільше прибитім і найменше розвитім живім чоловіцї — тлїє іскра божа, тлїє до послїдного єго віддиху, скривають ся завдатки розуму й чутя: тим-же він чоловік. Але чи поет, чи иньший громадянин, може вповнї розвитись хотьби й при тяжких перепонах, а навіть дякуючи їм — тілько серед користного окруженя й пригідних обставин, а особливо — серед куль-
