Зруйнованнє в червнї 1775 р. Запорожської Сїчі і заведеннє росийським урядом на території Запорожа нового полїтичного, громадського та економічного ладу, що як найрадикальнїйше розходив ся з ранїйшим, виробленим на Запорожі в продовж цїлих столїть, і нищив всі „права та вольности“ Запорожцїв, викликав, як відомо, досить значну еміґрацію серед останнїх. Невеличка ґрупа еміґрантів знайшла захист, правда на деякий час, на польській території, а власне в повітах Київського та Брацлавського воєводств[1], але головним пунктом еміґрації була, безперечно, Туреччина. Натуральні багацтва дунайського района, призначеного Портою для поселення Запорожцїв, традицийне невтручаннє турецького уряду у внутрішнє життє еміґрантів, що давало можливість останнїм жити відповідно тим традиціям та орґанїзацийним формам, яві вироблені були на Запорожі і в основу яких клались як найширші автономні права одиницї і цїлої сїчової орґанїзації, економічна незалежність, особливо на перших порах, свобода від державних податків, вільне користаннє землею — все се давало занадто привабні умови для еміґрації Запорожцїв власне до Туреччини, як найблизшої, сусїдньої держави, що забезпечувала еміґрантам і de facto і de iure майже всї ті права, якими вони користались в рідному краю ще за лїпших часів істнування Запорожа.
- ↑ П. Ивановъ „Къ исторіи запорожскихъ казаковъ послѣ уничтоженія Сѣчи“. — Зап. Одес. Общ. Истор. и Древн. т. XXV, стр. 20.
