розцвіт його й сама смерть збіглися з блискучим царюванням тієї „Второї, що доконала вдову-сиротину“. Дати: 1722–1794 роки“ вже самі по собі промовляють багато і були б знаменні для людини, що на своїй особі могла одбити долю рідного краю: блискучі, але зловорожі для України постаті Петра I та Катерини II стоять гряничними стовпами на життьовому шляху Сковороди. За його життя сама Україна змінилась так, що й не пізнати. Мало того, що Україну з автономного краю з власним ладом державним та апаратом зведено за цей час на становище звичайних російських ґуберній, але радикально міняється й самий дух її людности. Планомірна, виміркована боротьба за „старожитні вольности“ початку XVIII в. потроху вироджується в безладне повстанство часів гайдамаччини та коліївщини, в конвульсивні рухи збезголовленого демосу, які при кінці віку стихають зовсім. Вищі кляси, колишня старшина козацька, а на той вже час „благородное дворянское сословіе“, вище духовенство, то-що, ганяючи за „чинами, а особливо жалованьемъ“, по відомому рецепту Катерини II, справді всі надії свої покладали тільки на те, щоб „содѣлаться на счетъ націи хорошими владѣльцами“, як гірко нарікає автор „Исторіи Русовъ“. За те саме цяя „нація“, покинута своїми верхами на призволяще, в такій опинилася неволі, якої не знали на Україні навіть за найгірших попереднього істнування часів. „Батькам було добре на Вкраїні жити, а синам дісталось панщину робити“, — озивається на події народня пісня, і нехай не яке було й теє батьківське „добро“, але що вже синам — то міцно збита й зцентралізована держава справді таки перекопала шляхи навіть до будь-якої боротьби за свою волю та добробут і лишила одно — безмежне послушенство, поневолення та бідування. Кріпацтво й злидні, занепад культури, занепад людяности й елементарних етичних вимог, темнота серед мас і станові привілеї для вищих верстов — такі були вражіння усього життя Сковороди, що росли до того ж у гнітючій прогресії. І людина з його розумом та вдачею не могла на ці ознаки нового життя не реагувати. І він реаґував, хоч як зараз побачимо, зовсім по своєму, по сковородинському — оригінально і своєрідно.
Та з Сковороди був продукт не самої тільки української дійсности. Як потім за межі часу, так тепер він вийшов був за межі близших просторів, — не дурно ж він викохав у собі, мовляв Ковалинський, „сердце гражданина всемірного“. Він
