перед вставленнєм їх у схему з Олексієм Поповичем. Колиж возьмемо на увагу, що в літописі говориться нераз з явним осудом про „взятія на щити“, про полоненнє таки своїх, христіян, то переконаємося, що промова Ігоря, вложена йому в уста на поли битви в момент полонення, представляє собою одно з кілець у ланцюсі подібних поучень, характеристичних для XI–XII століть.
Я не зважуюся сказати, що літописне оповіданнє само собою дає основу для автора думи; сього не можна доказати. Але можна ті оба опрацьовання сюжету про вояка, що покаявся, зводити до якогось спільного для них жерела.
Можливе й се, що наведена гіпотеза та порівнання, що підкріпляють її, і мірковання, покажуться занадто сміливі. Та здається, що вона має не менше основ, як виведеннє думи із оповідань прольога, або з шотляндських та данських баляд.
