шеть жити. И се нынѣ вижю отмѣстье от Господа Бога моего. Гдѣ нынѣ возлюбленый мой братъ? Гдѣ нынѣ брата моего сынъ? Гдѣ чадо рожения моего? Гдѣ бояре думающеи? Гдѣ мужи храборьствующеи? Гдѣ рядъ полъчный, гдѣ кони и оружья многоцѣньная? Не ото всего ли того обнажих ся и связня преда мя в рукы безаконьнымъ тѣмь? Се возда ми Господь по безаконию моемуи по злобѣ моей на мя, и снидоша днесь грѣси мои на главу мою. Истинен Господь и прави суди его. Азъ же убо не имамъ со живыми части. Се бо нынѣ вижю другая, мучения вѣньца приемлюще; почто азъ единъ повиньный не прияхъ страсти за вся си? Но, владыко Господи Боже мой, не отригни мене до конца, но яко воля твоя, Господи, тако и милость намъ, рабомъ твоимъ“.
И тогда кончавъшюся полку розведени быша, и поиде кождо во своя вежа. Игоря же бяхуть яли Тарголове, мужь именемъ Чилбукъ“ и т. д. (П. С. Р. Л. II, изд. 1908 г. ст. 642–644).
Покаянна промова Ігоря — не конечна, але вона представляє свою особливу орнаментацію історичного оповідання. Так само подібну вставку-молитву бачимо в тім же оповіданню понизше, де говориться про втечу Ігоря. Своєю чергою і в покаянній промові можемо пояснити її істотні елєменти — її словесну реторичну орнаментацію в виді зворотів, реторичних питань, повторень, ампліфікацій і кінцевої молитви. Коли ми викинемо той словесний баляст, одержимо власне те, що являється основним фондом покаянної промови Олексія Поповича, але очивидно з відповідними варіяціями в залежности від епохи і середовища, в яких ті промови виголошуються (очивидно — умовно: сим ми не хочемо сказати, що їх колинебудь дійсно виголошувано).
Опираючись на вказаній подібности отих покаянних промов, позволяємо собі на гіпотезу: Чи не маємо ми і в літописі і в думі відривків старинного епоса, — в літописі оброблених книжником у церковно-повчаючім дусі відповідно до випадку з князем Ігорем, а в думі — народним співаком, у смаку й дусі козацької епохи. Через згадку про гетьмана Зборовського в деяких варіянтах, Антонович і Драгоманов відносять думу до 1580-их років. Та ся обставина не виключає думки, що пісня або переказ про жорстокого грішника, вояка, що пролив багато крови та був приневолений покаятися — могли істнувати довго
