Сторінка:Записки Наукового товариства імени Шевченка. Том 141-143. 1925.djvu/276

Цю сторінку схвалено

вказав, як на можливе жерело сюжету — на біблійне оповіданнє про пророка Йону, вкиненого в море.

Та сей вандрівний сюжет оброблений в думі зовсім особливо і відмінно не тілько від перечисленних письменних взірців, але й від билини про Садка. Схема думи така:

На Чорнім мори, на білім камени жалібно квилить сокіл, а на мори підіймається буря і розбиває козацькі судна. Третина їх потопає серед Чорного моря. Старий гетьман пропонує сповідатися „милосердному Богу, Чорному морю і отаману Кошовому“. Серед мовчанки відзивається запорожець Олексій Попович і пропонує пожертвувати його, кинути його в море за всіх. На замітку, що він же читає святе письмо і инших на добро навчає, через що не може мати більше гріхів від инших, Олексій Попович виявляє щиро свої гріхи, зазначуючи особливо зневагу батька й матери, жорстокість у відношенню до женщин і дітий, погорду до церкви й ин. Козаки завязують йому очи, але ощаджують його життє, відрубують йому мізинний палець і пускають кров у Чорне море, що після того втихає. Дальше слідує прибуттє до острова Тендра, до берега, і кінцеве поученнє Олексія товаришам про конечність пошани родичів і доброго відношення до ближних в загалі. Порівнуючи думу з паралєлями, добачувано звичайно в тім пусканню крови в море пережиток старинної віри в конечність людської жертви морю. Инші добачували в думі свого роду поетичну ілюстрацію конечности заховування пятої заповіди та віри в силу батьківської і материнської молитви.

В тім часі, коли вже давно роблено проби систематичного порівнання великоруських билин із літописом (Л. Майков, М. Дашкевич, М. Халанський і ин.), до українських дум, можна сказати, навіть не пробовано прикладати такого способу. Халанський (Югосл. пѣсни, 221–223) порівнав і не без успіху українську казку з літописним оповіданнєм про двобій (992 р.) руського юнака з Печенігом, уважаючи її відгомоном старинної епічної традиції; нам видається можливим добачувати щось анальоґічне і в думі про Олексія Поповича.

В самій річи, осередним її пунктом, на якім держиться сюжет, без якого не було би й думи в тім виді, в якім бачимо її у ряді записів, що в нашім відношенню ріжняться, являється момент покаяння, прилюдної сповіди Олексія з ряду жорстоких вчинків. Ось що читаємо про них у записах.