Сторінка:Записки Наукового товариства імени Шевченка. Том 138-140. 1925.djvu/12

ЦЕРКОВНИЙ УСТАВ КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО.

Разом з христіянською вірою перейшли до нас із Візантії та з Болгарії церковні закони. Се тим більш було природно, що перші єрархи у нас були Греки та Болгари, що звикли до церковної юрисдикції візантійської та переносили і в новохрещений край ті самі церковно-юридичні кодекси, які уживали у себе вдома. Але цілком зрозуміло, що ті норми, які утворилися в краю старої христіянської культури та при цілком инших національно-державних умовах, не могли в повній мірі відповідати обставинам реліґійно-церковного та й державного життя на Руси-Україні. Перед її хрестителем стала дуже складна проблема — примирити поганське право народу з новою реліґійною наукою. Тому, як свідчить митр. Іларіон, князь Володимир радився „съ епископы, новыми отцы нашими, — како въ человѣцѣхъ сихъ, новопознавшихъ Господа, законъ уставити“. Епископи заходилися знайомити князя з грецькими книгами, де були правила христіянського життя, вказали йому на потребу й вагу такого знайомства: „Аще бо поищеши въ книгахъ мудрости прилежно, то обрящеши великую пользу души своей“. Такі арґументи мали певний вплив і кн. Володимир, „любя церковные уставы, книгамъ прилежа и почитая е часто, в нощи и въ дне, и собра писцѣ многы, и прекладаше отъ Грекъ на словенское писмо, и списаша книгы многы, и сниска, ими же поучащеся вѣрніи людье“. Знайомлячи князя з тими нормами, що виходили з основ нової реліґії для держави і церкви, христіянське духовенство впевняло його та й увесь загал нової пастви, що поганські закони — се лише прості звичаї людські, а справжній, істинний закон дано Богом, і він для всіх людей один; бож, — як висловлюється перейнятий новим христіянським поглядом літописець, — поганські народи „имяху обычаи свои, и законъ отець своихъ, и преданія кождо свой нравъ…, мы же христіяне, елико земль, иже вѣрують въ св.