Ми є свідками, як поневолені народи майже всього світу напружують нині свої зусилля, щоб скинути з себе ганебне і тяжке ярмо національного гніту.
Поруч з цими зусиллями йде у всесвітньому масштабі боротьба працюючих, визискуваних кляс проти сучасного капіталістично-буржуазного суспільно-економичного устрою за нове соціялістичне суспільство.
Та і друга боротьба — за національне і соціяльно-економичне визволення працюючих мас — являється в сути річи одною і тією ж справою, справою повного розкріпощення працюючої людини.
Одначе, в дійсній, фактичній боротьбі ці два моменти не завше вливаються в одному синтезі. Працюючі верстви поневолених націй — власне провідні політичні партії їх — часом виявляють шкодливий для інтернаціональної солідарности працюючих національний максімалізм; з другого боку, працюючі кляси пануючих націй недооцінюють ваги національного моменту, іґнорують визвольні змагання робітників та селян поневоленої нації, виявляють національну нетерпимість, шовіністичні та централістично-державницькі нахили. В результаті, ми часто маємо замісць синтеза — росщеплення цих двох моментів, яке веде до даремної витрати робітничо-селянських сил у взаємній боротьбі.
Українська революція, з цієї точки погляду, дає багатий, крівавий матеріял. Національно-політичний і соціяльно-економичний моменти сплелися в ній не в могутній синтез, а в траґичний клубок, правдиве розвязання якого ще й досі не наступило.
Вивчення української революції, усвідомлення досвіду її мас через це першорядне значіння для працюючих клясів не тільки України, але й иньших країв і народів — так пануючих, як і поневолених, і в першу чергу для революційного пролєтаріяту Росії. Жертви, понесені
