Сторінка:Заливчий Андрій З літ дитинства 1919.djvu/11

 

I.

Так я себе пригадую вперше.

Сіра півтьма навкруги. Повітря неначе складається з чорних і білих крапель; ці краплі дріжать, одні тихо спускаються вниз, другі підіймаються вгору без сістеми, без порядку. І навкруги нічого, крім напівсірого світла, крім білих і сірих крапель повітря.

Довгі товсті, нові, дубові балки, збиті навхрест, чотирьохкутні, гарно обтесані, гарно обстругані. І вздовш і впоперек балки, — багато, без краю багато. І вся ця сістема важких дубових хрестів неначе б то рушиться вгору, неначе б то пливе вниз; але разом з тим неначе б то повертається, — ні з чим зрівняти. І все неначе б то стоїть: не рушиться, не підіймається, не спускається.

На одному з перехрестів звичайно товстім, звичайно широкім, гарно обтесанім, гарно обструганім лежу я. І немає мені форми. Я не людина з руками й ногами і не звірь, і не щось подібне до рослини, — щось невловиме, безформене, безбарвне. Я бачу не