сміх і жарти, чоботи, чумарки, чуби і цигарки подобались мені.
Але ось вони вже розійшлись на два ворожих табори. Похололо в грудях… Любов, пошана і гордощі до наших кипіли у грудях; ненависть і презирство до яран.
Бо бійка почалася.
Дріжить земля, зірвалась буря, досипалось останнє пожовкле листя. Як соколи — б'ють ворогів.
Тікають яране. Дріжить гора, шумить ліс, сиплеться листя. Тікають яране, — кущі поглинули останніх їхніх бойців…
Перемога. Цілі шпалери веселих парубків з круглими сяйвами над обличчям, ще стрункіші, ще бадьоріші, ще веселіші, ще жартовливіші, — от як Андрій Головченко. І я підняв голову, заклав руки у кишені не гірш, як Андрій Головченко. Зі співами пішли парубки на село. З шапкою навбакир з задраною головою, з гордовитою посмішкою, з руками у кишенях біг я за ними аж до самого села.
На другу неділю я буду там.
На другу неділю я був знову там.
Парубків на цей раз не було.
Були тільки ми, малі хлопці та підлітки.
25