ко, найбільше знав — Оверко. Він, видко, хотів похвалитися перед нами своїм знанням, а може просто, впізнавши знайому річ, з величезною зацікавленістю запитав:
— Дядьку, то живиця?
Усі мовчали. Учитель узяв смичка і несподівано вдарив Оверка по голові. Усі зареготалися. Таке у Оверка зробилося обличчя приголомшене, здивоване і заплакане.
— Я-ж вам казав, що дядьком не можна називати, — Нікандр Вікторович!
Знов регіт і вигуки:
— Дядьку, то живиця, дядьку, то живиця — дражнили Оверка.
А приголомшений Оверко не знав, що й одповідати.
Вчитель втихомирив нас, проспівав з нами якусь молитву і відпустив.
Ніхто з нас не вмів вимовити — Нікандр Вікторович, але всі ми в голос дражнили Оверка:
— Дядьку, то живиця, дядьку, то живиця.
Оверкові треба було йти додому в друге село. Трохи не пів-дороги я з двома хлопцями йшов за ним і дражнив:
— Дядьку, то живиця, дядьку, то живиця.
