Тільки після другої пречистої батько нам сказав, що записав у школу. Радощам не було кінця. Знову з'явилася книжка, в якій ми нічого не розуміли: знову пішли хвастощі на увесь куток: хвастав я і книжкою, і умінням читати, і тим, що знав самого вчителя, а я його й не бачив. А хлопці тільки заздрили.
Прийшов і сподіваний день. Був молебінь, після того розпочалося навчання. Учитель, він-же й паламар, високий, чорний, вже старий. У нього ще старіша вчителька і штук дванадцятеро ненажерливих дітей. Першим чином учитель розповів, що його не можна називати дядьком, або як-небудь инакше, а треба називати Нікандром Вікторовичем, і що не можна до нього звертатись мужицькою мовою, а треба старатися панською. Годин зо дві він показував нам різні літери то поодинці, то вкупі. Усім надокучило таке заняття. Нарешті, він вийняв скрипку, — всі кинулися до нього, покидали свої місця, хто товпився біля столу, хто виліз на парту; заблищали очі, витягнулись шиї. Далі він взяв смичка і став намазувати його якоюсь жовто-прозорою грудкою. Усі зацікавились, усі не розуміли для чого то і що то. Один з нас, вид-
