палуби на поміст, — вона не хотіла бачити цього кривавого „огляду“.
Акула не дихала; завдовжки вона мала десять футів, а важила по-над шістьсот фунтів: об'єм такий і вага зовсім не є надзвичайні. Проте, хоч „рибу-молот“ не можна вважати за велетня з породи укул, вона належить до найстрашніших. Незабаром величезну тварюку любісінько випотрошили сокирою. Залізний гак дійшов самого шлунку, що, як виявилося, був зовсім порожній: очевидно, тварюка віддавна постилася. Заведені в своїх сподіванках матроси збиралися вже викинути рештки тварюки в море, коли це раптом начальник команди звернув увагу на якусь тверду річ, що заплуталася у тельбухах акули.
— А це що таке? — гукнув він.
— Це, — відказав один матрос, — є уламок скелі. Цей дивогляд запопав його у свій шлунок, щоб хоч чимсь задовольнити свою ненажерливість, і ще не встиг перетравити.
— Та мовчіть ви! — озвався Том Остін, капітанів помічник, — чи-ж то не бачите, що тварюка ця була справжнім п'яницею? Вона не задовольнилася самим вином, а проковтнула ще й пляшку.
— Як, — скрикнув лорд Гленарван, — то в шлунку акули є пляшка?!
— А так, так, найсправжнісінька пляшка, — відповів начальник команди.
