Ольбінет та Мек Наббс. Каюти Джона Мангльса та Тома Остіна були на другому боці, біля горішньої палуби. Екіпаж яхти вигідно розташовано було поміж деків, бо на яхті иншого вантажу, опріч вугілля, харчів та збої не було… Об одинадцятій годині всі були на палубі. Джон Мангльс та матроси готувалися відчалити.
О півночі запалили вогні, чорний дим змішався з нічним туманом. Вітер був з південного заходу та не міг сприяти, тому вітрилля „Дункану“ сховано.
О 2-ій годині „Дункан“ почав тремтіти від хитання казана; вилітала пара свистячи; починало світати. Уже можна було рушати.
Джон Мангльс попередив про це лорда Гленарвана, що негайно вийшов на палубу.
Незабаром почався одлив. „Дункан“ гостро засвистів, скинув канати та одділився од сусідніх судів. Зникли останні заводи на березі, почалися дачні селища на прибережних схилах. Міський гомін ущух.
Годину згодом „Дункан“ обійшов Думбартонські скелі; ще дві годині — віч у Кляйдській затоці, а о 6 год. ранку вийшов з Північного Каналу та вступив у море.
Першого дня море було досить бурхливе, а над вечір вітер ще збільшився: „Дункан“ дуже хитало, жінки не з'являлися на помості, а зоставалися на долині, по каютах своїх, — добре зробили…
Але на ранок вітер змінився: дякуючи наказам капітана, „Дункан“ краще тримався на хвилях й менше відчувалося бокове й кормове хитання.
Леді Еллен та Мері Грант мали змогу удосвіта вийти на палубу до лорда Гленарвана, майора й капітана. Схід сонця був чарівний. Денне світило, мов металевий диск, випливало з океану, ніби з величезної ванни. „Дункан“ прудко й легко посувався в центрі пишного сяйва і здавалося, немов вітрилля його розіп'ялося на сонячному промінні.
В мовчазному захопленні дивилися подорожні на світозарне світило.
— Яке чудове видовисько! — сказала нарешті леді Еллен. — Це віщує чудовий день. Аби тільки не перемінився вітер та сприяв ході „Дункану“.
— Кращого й бажати не можна, люба Еллен, — озвався лорд Гленарван, — і ми не можемо нарікати на такий початок подорожи…
