— Мамо, моя люба мамо!
Цей поклик ішов з глибини серця малого хлопчика.
Отак і ніч надійшла. Леді Еллен розуміла, які потомлені діти, й не хотіла більше розмовляти. Мері та Роберта одвели до призначених їм кімнат, і вони заснули, мріючи про краще майбутнє.
Коли діти пішли, леді Еллен покликала майора й оповіла йому пригоди цього вечора.
— Прехороша молода дівчина, ця Мері Грант, — сказав майор, вислухавши оповідання кузини.
— О, коли-б мойому чоловікові пощастило, — відповіла леді Еллен, — бо-ж инакше становище цих двох дітей буде страшне.
— Йому пощастить, — сказав Мек Наббс, або хіба члени Морської Управи мають сердце твердіше, ніж каміння Портленду.
Проте, леді Еллен цілу ніч дуже хвилювалася і на мить не могла відпочити.
Другого дня Мері Грант та її брат, вставши вдосвіта, гуляли по великому подвір'ї замку, коли раптом почувся гуркіт екіпажу. То повертався своїми прудкими кіньми лорд Гленарван. Вмить леді Еллен побігла подвір'ям назустріч чоловікові. За нею ішов майор.
Лорд Гленарван був якийсь сумний, збентежений, роздратований. Він мовчки обняв жінку.
— Ну що-ж, Едварде? — скрикнула леді Еллен.
— Моя люба Еллен, ці люди не мають серця.
— Відмовили?
— Так, вони відмовилися дати корабля. Говорили про марно витрачені мільйони, коли шукали Франкліна. Казали, що документ наш не ясний, незрозумілий, що недоля цих безталанних триває вже два роки, що надто мало надії їх відшукати. Вони запевняють, що мандрівників, очевидно, взяли в полон тубільці й завели в глиб країни, і неможливо-ж перетрусити всю Патагонію, щоб знайти трьох людей — трьох шотландців. Ніби шукати цілком даремно, до того й небезпечно, що більше загине жертв, аніж пощастить врятувати. Власне навели всі лихі мотиви, як звичайно роблять люди, що хочуть відмовити. Вони пригадали навіть наміри капітана, отже бідолашний Грант загинув назавжди.
— Батьку, мій бідний батьку! — закричала Мері Грант.
— Ваш батько? як… міс?!… — здивовано дивився лорд Гленарван на молоду дівчину.
— Так, Едварде, міс Мері та її брат, діти капітана Гранта, що їх Морська Управа засудила на сирітство.
— Ах, міс, — мовив лорд Гленарван, — якби я знав, що ви тут…
Він не сказав більше нічого. Важка тиша запанувала в подвір'ї. Тільки ридання порушували її. Всі мовчали — і лорд
