Одже кинувши оком на вислід нашої таблиці, ми побачимо, що українська мова на лічбу спільних фонетичних процесів найближче скоїть до б.-руської далі до в.-руської, словацької, чеської і горішньо-лужицької, потім того вже до сербської, словинської та болгарської, і найдалі до польської та долішно-лужицької. Цими спільними процесами і означується її становище в словянській родині.
Коли прийняти схему генетичного розвитку язика, що пропонує кн. Н. Трубецкой, яко загально-значну, а вона б тільки в такім разі мала наукову силу, і звязати її з гіпотезою спільно-руського язика, то ми б повинні в еволюції цього язика також розріжняти три періоди: праруський, що спливається з III періодом язика спільно-словянського, в якім спільно-руський язик є ще тільки діялект, і більшість його змін мали б бути спільними і иншим діялектам. Сюди б нам треба віднести всі інновації спільні в.-руському, б.-руському та українському з де-якими иншими діялектами. До другого періоду — його самостійне життя без переживання спільних з'явищ з иншими словянськими діялектами; розвій з'явищ спільних тільки їм тром (повноголосся, дж (ж) з д´). і ин.), і диференціяціїю говіркову. До третього періоду — утворення діялектів в середині спільноруського язика, при чім де-які зміни в цім періоді мали б поширитися на ввесь руський язиковий обшир, а инші не переходити межі певних діялектів спільно-руського язика.
Та не важко побачити, що еволюція українського язика йшла иншою дорогою і годі її вияснити, виходячи з гіпотези спільно-руського язика: на це не дозволяють спільні у нього зміни з иншими, не східно-словянскими, язиками, зміни, що їх, згідно з зазначеною схемою, бути б не повинно, і що могли постати в нім, тільки як в колишнім діялекті спільно-словянського язика.
