Валентин Кобзар
КРАЄЗНАВСТВО 1/2 ’2015
Нарешті, міська Дума, на засіданні 1 березня 1866 року, прийняла рішення про укладання контракту з Товариством. Але, в цей же час, з’явилася ще одна компанія – Товариство інженерів і будівельників гідротехнічних споруд в Лондоні – «Сімпсон і К°», яка запропонувала збудувати водогін за власний рахунок. Головна умова цієї компанії – концесія на 75 років за умови купування містом щорічно води на 10 тис. рублів, або 5 коп. за сорокавідерну бочку. Мешканцям вода відпускалася б не дорожче 12 коп. за бочку, плата за водопій худоби – ½ коп. за голову. На гасіння пожеж – безоплатно. Через 75 років водогін переходить до міста безкоштовно. Ще передбачалися терміни будівництва, залогова платня та інші умови. Тому, перемовини знову знайшли у глухий кут. Новий міський голова М.О. Новосельський, тим не менш, оголосив новий конкурс на облаштування водогону. Надійшли пропозиції декількох іноземних компаній, а також від архітектора Шмакова. Він запропонував створити штучний резервуар для накопичення дощових вод в районі з’єднання Дальницького та Безіменного ярів в 15 верстах від міста. Від нього пропонувалася провести водогін продуктивністю 150 тис. відер на добу в 12 пунктів міста. Вартість робіт з облаштування водогону він оцінив у 714 тис. рублів.
Дума прийняла рішення 19 серпня 1868 р. про необхідність виконання попередніх вишукувань, на що було асигновано з міського бюджету 10 тис. руб.
У вересні 1868 р. в Міську Думу надійшов проект Дністровського водогону громадянина Північно-Американських Штатів Еміля Енгельмана. Він погоджувався виконати цей водогін за власний кошт на суму 2,5-3 млн руб. За три роки побудувати споруди, з розрахунку продуктивності – 1,5 млн відер на добу. Проект відхилили.
Тим часом М.О. Новосельський розробив за допомогою міських служб технічні умови щодо нового водогону. Інженери Домінікан та Головачов склали за його дорученням технічний проект водопостачання Одеси. Вартість водогону за цим проектом становила 3,6 млн руб., за довжини мережі – 130 верст і продуктивності 1,5-2,0 млн відер на добу. Для прийняття рішення знову була обрана водопровідна Комісія.
На засіданні 11 листопада 1869 року Дума прийняла всі висновки Комісії та рішення про міську позику на будівництво. 10 серпня 1870 року Дума встановила новий кінцевий термін для прийняття пропозицій від підприємців. Таких пропозицій надійшло загалом 17. Однак, Комісія визнала вигідним для міста пропозицію московського купця Вільгельма Швабена та підприємця Джона Моора. Вони відразу ж внесли в Державний банк задаток у 281, 6 тис. руб. Знову були узгоджені умови договору. Строк концесії був встановлений 60 років. Характерною умовою договору було: ліквідацію пошкоджень на водогоні підприємці зобов’язувались проводити протягом 48 годин. За невиконання терміну вони виплачують штраф за першу добу – 500 руб., за другу – 1000 руб., за третю – 2000 руб. Чи не правда, суворі умови, як на наш час! Остаточно контракт з підприємцями Швабеном і Моором місто підписало 19 грудня 1870 року.
4 жовтня 1871 року надійшов Височайший указ про відчуження земель під водогін, а 14 грудня 1871 року підприємцям було надано право протягом трьох років безмитного завозу зза кордону машин, труб, обладнання та матеріалів. 2 листопада 1871 року була закладена резервна водогінна станція біля Чумної гори. Тим часом, в Лондоні, 22 березня 1872 року було засноване Одеське Водопровідне Товариство з капіталом 1 млн. 048 тис. фунтів стерлінгів.
У червні 1872 року розпочались роботи на Дністрі, а вже 22 вересня 1872 року почалось прокладання мережі в місті. Новий водогін було урочисто відкрито і освячено 9 вересня 1873 року. З цієї нагоди о 12 годині на Соборній площі Одеси був молебень і відкриття фонтану (який, на жаль, не зберігся в первісному вигляді).
Такою була довга, майже сторічна боротьба одеситів за велику воду з Дністра. Ми навмисне навели досить докладну історію Дністровського водогону, аби підкреслити всі складнощі та драматизм подій. Звичайно, історія Дністровського водогону – це лише частина історії Одеського водогону, хоча і визначна. Адже Дністровський водогін, за висновками фахівців, був найбільш досконалим і потужним на той час на теренах Російської імперії. Тому не випадково, що саме цей новий водогін став вирішальним аргументом щодо рішення про місце проведення чергового IV-го Російського Водопровідного з’їзду. «Змагалися» міста Київ та Одеса. Перемогла «Південна Пальміра».
58
