УДК 930(477.7+479.22)
Олександр Музичко (м. Одеса)
Метою цієї статті є дослідження стану місць пам’яті на території Південної України, зокрема, Одеси, пов’язаних з історією грузинської національної спільноти у цьому регіоні.
Ключові слова: Одеса, грузини, місця пам’яті, Південна Україна.
Завдяки французькому історику П’єру Нора в лексикон багатьох європейських країн увійшло поняття «Місце пам’яті» або «пам’ятне місце», яке тісно пов’язане з більш широкими поняттями «Історична пам’ять» і «колективна пам’ять». Згідно П. Нора, місце пам’яті у всіх сенсах цього слова охоплює діапазон від найбільш матеріального і конкретного, географічно певного об’єкта до об’єкта найбільш абстрактного та інтелектуально сконструйованого. Тобто місцем пам’яті може бути конкретне географічне місце, пов’язане з певною подією, але також і пам’ятник, музей, архів, символ, художній твір, певна організація або саме історична подія. Об’єкт стає місцем пам’яті, коли уникає забуття, викликає емоцію у певної спільноти[1].
Метою цієї статті є дослідження стану місць пам’яті на території Південної України, зокрема, Одеси, пов’язаних з історією грузинської національної спільноти у цьому регіоні. Єдиним прикладом систематизації та функціонального наповнення грузинських місць пам’яті у Південній Україні є Крим, нині, на жаль, окупований Російською Федерацією. У Сімферополі в 2012 р. в Кримському етнографічному музеї, за участі в якості консультантів грузинської громади, було створено історико-культурний маршрут «Народи Кавказу і Крим. Грузини» для прихильників ностальгічного, патріотичного, паломницького, наукового туризму. Загальна тривалість від 1 до 7 днів (за вибором). Опублікований змістовний і поліграфічно якісний буклет. Але загалом, процес систематизації місць пам’яті ще далекий від завершення.
Найсуттєвішим місцем пам’яті є назви: вулиць, скверів, закладів тощо, оскільки вони найбільше звертають на себе увагу обивателя, не вимагають від нього спеціальних зусиль, безпосередньо втягують мислення в процес історичної пам’яті, навіть поза волею людини, який сприймає їх як належне в побуті, роботі та ін. Передусім слід згадати про такі назви вулиць як Грузинська, Шота Руставелі в Одесі, Батумська в Севастополі. Не будучи власне місцями пам’яті для південноукраїнських міст, ці назви актуалізують Грузію, викликаючи відповідні асоціації, нагадують про українськогрузинські зв’язки і побратимські-партнерські відносини. Дещо інша ситуація з генералом, героєм 1812 р., Петром Івановичем Багратіоном, ім’ям якого названа вулиця в Сімферополі, туристичні об’єкти в Ялті та Судаку. З особистістю князя пов’язана тільки Ялта, причому опосередковано: тут знаходився маєток Єлизавети та Віри Багратіон, внучатих племінниць князя, які жили тут до середини ХХ ст. і, ймовірно, були поховані у Криму.
У чомусь схожа, але в той же час і зі значним негативним відтінком, ситуація з назвами на честь грузинських більшовиків Г.К. Орджонікідзе та Ф.І. Махарадзе. Безумовним лідером серед назв вулиць є Орджонікідзе (вулиця в Одесі (тепер їй повернуто назву Розумовського), Херсоні, Севастополі, Ізмаїлі, Миколаєві, Керчі, а також назви скверів, заводів і т.п. Біля Феодосії знаходиться селище Орджонікідзе. Назви з’явились вже незабаром після смерті радянського лідера наприкінці 1937 р. Слід зазначити, що Г. Орджонікідзе проїздом відвідував Херсон під час громадянської війни з особливими повноваженнями В. Леніна в якості надзвичайного комісара району України. Він організував відправку продуктів з ще не пограбованих більшовиками районів Південної України в уже голодуючу під їх владою Росію.
121
- ↑ Нора П. Теперешнє, нація, пам’ять. – К., 2014. – С. 99 – 108.
