ISSN 2222-5250
УДК 94(477.61)«129/130»
Анатолій Климов,Тетяна Анпілогова (м. Луганськ)
Проведено аналіз політики радянської влади щодо населення німецьких колоній Луганщини. Характеризується процес знищення національних районів і подальшої депортації німців.
Ключові слова: німецькі колонії, Луганщина, радянізація, депортації.
Сучасна Україна є державою, вельми строкатою в національному та релігійному плані. В окремих її регіонах компактно мешкають представники різних етнічних груп і народностей, що зумовлює своєрідність та унікальність етнорегіональної ситуації. Такі етнорегіональні особливості впливають не тільки на політичну стабільність у країні, але й специфіку її подальшого соціально-економічного та культурного розвитку. У зв'язку з цим у сучасній історичній регіоналістиці зростає науковий інтерес до вивчення проблеми колонізації та подальшого розвитку національних меншин, які вписали власну сторінку в історію України. Окремим аспектом цієї проблеми є історія німців-колоністів на Луганщині, котрі внаслідок політики партійно-державної влади практично повністю зникли в краї як етнічна група.
Певні питання з історії німецьких колоній на Луганщині, зокрема, за радянських часів, висвітлювались у низці праць істориків і краєзнавців. Серед них – роботи А. Макарової [1], І. Кулинич, Н. Кривця [2; 3], статті В. Кравченка [4]. Дисертаційне дослідження й низка наукових статей В. Сиволапова присвячені проблемі радянізації німецьких колоній у 20–30-і роки ХХ ст. [5; 6; 7]. Питання про посилення репресій проти національних меншин краю та подальшу депортацію німців УСРР розкриває у своїй статті С. Очеретянко [8].
У даній розвідці розглянуто процеси, які відбувалися в німецьких колоніях Луганщини за радянської доби, та їхні наслідки.
Активне утворення німецьких колоній на території Луганщини припадає на 1900–1911 рр.
Сюди німці переселялися переважно з Маріупольського та Олександрівського повітів Катеринославської губернії й оселялися як у колоніях – Марусиному, Гогенфельді, Ольгафельді, Фромондієрі, Грегоріусі та ін., так і в самому Луганську (у 1910 р. у місті мешкало 116 німців, або 0,2 % городян) [9, с. 495].
Революційні події 1917–1920 рр. та утвердження в Україні радянської влади суттєво вплинули
на життя національних меншин, зокрема німців.
З огляду на багатонаціональний склад населення, політбюро ЦК КП(б)У 15 липня 1920 р. ухвалило рішення про створення в УСРР Наркомату національних меншин. При місцевих партійних і державних органах було створено секції для роботи з нацменшинами, які проводили агітацію і пропаганду, а також здійснювали контроль за діяльністю національних організацій, а з 1922 р. в ЦК КП(б)У при відділі агітації та пропаганди почав функціонувати окремий сектор нацменшин.
13 квітня 1921 р. Президія ВУЦВК змінила систему керівництва національними відносинами: замість Наркомнацу в Народному комісаріаті внутрішніх справ створюється відділ з національних справ, який мав вісім секцій. Але вже 1924 р. президія ВУЦВК ухвалила організувати при ВУЦВК постійну комісію у справах національних меншин, вивівши тим самим роботу з ними з компетенції НКВС [7]. Відповідно при губернських і окружних виконкомах були створені бюро або секції національних меншин, які являли собою місцеві організації центральної комісії національних меншин при ВУЦВК. У Луганському і Старобільському окружкомах почали працювати німецькі секції.
Для Луганщини, строкатої за національним складом, питання про розбудову структури органів влади, які б опікувалися справами національних меншин, було актуальним. За переписом 1926 р.
серед населення Луганського округу українці становили 51,65 %, росіяни – 42,74 %, євреї – 1,66 %, німці – 1,22 %, татари – 0,86 %, молдавани – 1,21 %, білоруси – 0,49 %, поляки – 0,3 %, вірмени – 0,14 %, греки – 0,04 % [10, c. 50–53].
Із 393924 німців, які проживали в УСРР (1,4 % населення), у Луганському окрузі мешкало 7575, у Старобільському – 1405 чоловік. На початку 20-х рр.
тут нараховувалося 37 німецьких та 3 так звані «змішані» колонії [6, c. 164]. Колонії були невеликі (від кількох до півсотні дворів у кожній) і розкидані по семи районах цих округів.
127
