53
батька доручив Юрій II обом послам докладати всяких старань при виборчій боротьбі в хосен Жигмонта, та щоби усунути всякі можливі непорозуміня, заявив рішучо, що сам не старає ся о королївську корону для своєї особи, „щоби не наражати бідну вітчину на небезпеку“, однак все таки готовий всїма силами підпирати кандидатуру свого брата[1]. Правда, що на семигородськім дворі не мали мабуть пересадних надїй на успіх цїлої сеї справи, що було зовсїм природним наслїдком невдачі посольств Кеменя і Дальмаді та небезпеки, яка грозила від Туреччини; се й спонукало Жигмонта напімнути своїх послів в Польщі, щоби поступати дуже обережно[2]. Однак се доказує лише, що Юрій II й сам Жигмонт дивили ся тверезо на тодїшний уклад справ та розумно оцїнювали вигляди. Начертаний нами образ виборчої кампанії показує доволї ясно, що семигородська, як взагалї всяка загранична кандидатура на польський престіл, мала лише дуже невеликі вигляди на успіх та що невдача посольства Бетлєна і Клобушицького не могла бути нїякою несподіванкою. Цїла виборча боротьба обертала ся головно коло осіб обох королевичів, братів помершого короля Володислава IV і через цїлий час безкоролївя вважали загально лише Івана Казимира та Карла за серіозних претендентів до королївської корони. Ми вправдї бачили, що на початку елєкційного сойму був короткий час, коли й імя Жигмонта Ракоці набрало певного розголосу, але лише в деяких кругах, та й то на випадок, коли би між Іваном Казимиром та Карлом не могло прийти до порозуміня. Треба також підчеркнути, що дисиденти, які мали бути головною підпорою семигородської кандидатури та на яких Ракоці так дуже числили, уходили в загальній опінії за приклонників Івана Казймира і виявили в той бік далеко більше нахилу та діяльности, чим за Жигмонтом. Навіть Януш Радзївіл не висказував ся нїколи публично за семигородським князевичом та в рішаючій хвилї, на елєкційнім поли, прилучив ся до табору Івана Казимира. Ще менше прихильности найшла кандидатура Жигмонта Ракоці на дворах заграничних держав. Що цїсар Фердинанд III буде їй противити ся, можна було легко догадати ся; замітне однак було, що навіть до недавна союзні з Семигородом держави, як Бранденбурґія, Швеція та Франція не лише дуже холодно віднесли ся зглядом неї, але й цїлим своїм впливом
