гинї Ракоці та при тій нагодї просити його офіціяльно о руку дочки для князевича Жигмонта. Лупул не противив ся й сьому, що впрочім супротив кандидатури Жигмонта на польський королївський престіл було зовсїм зрозумілою річю; навпаки, надїя на отсе подруже була, здаєть ся, головним товчком, який спонукав воєводу підпирати семигородську кандидатуру та навязати тїснїйші зносини зі старим Ракоці. Однак вроджена обережність не дозволила йому вязати ся зовсїм рішучо перед часом. Тому заявив, що передше мусить освободити Руксанду з Царгороду та виждати нагоди, щоби молоді могли себе близше пізнати.
В ту пору, коли вели ся отсї переговори в Ясах, не було вже Юрія І Ракоці між живими. Вже при виїздї Кеменя із Семигороду погіршила ся недуга князя дуже замітно, і тому Кемень приказав граничним урядникам, щоби в разї смерти старого Ракоці не пускали вістки про смерть за границю аж до його повороту та заразом старали ся його чим швидше про се повідомити. Він бояв ся, що вість про смерть князя може мати некористний вплив на пересправи з Лупулом і в загалї перепинити заключенє договору. Отсї побоюваня були, як показало ся, зовсім оправдані. Вже в дни своєї першої авдіенції дістав Кемень звістку від князевича Юрія II, що князь стратив мову і що хвилї його житя почислені. Тому наставав твердо на воєводу, щоби його відпустив домів та не дав ся задержати нїякими чемностями, звиняючи ся рішучим приказом свого князя, чим швидше вертати назад. Лупул відпустив його 14 жовтня і ще тої самої ночи покинув Кемень столицю молдавської держави. Дві милї від Яс стрітив семигородського стольника Михайла Уґрона, що спішив до нього з вістю про смерть князя. Боячи ся о незайманність своєї особи, затаїв Кемень смерть князя перед воєводою та повідомив його про сумну подію що йно тодї, коли станув на семигородській границї; при тім в листї до Лупула висказав надію, що заключені зобовязаня задержать мимо сього свою силу та що розпочаті переговори не перервуть ся із-за зміни особи семигородського князя. Але Лупул був иньшої думки. У своїй відповіди на сей лист заявив Кеменьови, що зі смертю князя кінчать ся всї зобовязаня та що всї між ними умовлені точки не мають тепер нїякого значіня. Кромі сього просив посла, щоби все, про що вони зі собою устно балакали „alto premantur silentio, nec in lucem prodeant, sed cum
