Сторінка:Етнографічний збірник Т.2.pdf/135

Ця сторінка вичитана
13. Попівна-цариця, Іван Іванович, руський царевич, і прикрасна Анастасия.

Жив у одному́ помі́сті піп с попадьо́ю, і була́ в їх одна́ дочка́ така́ вже (к)раси́ва, що ни пиро́м описа́ть, ни в ка́зці сказа́ть. І от їй уже ста́ло восімна́(ць)цять годі́в. Ба́тько її піп і нача́в підла́зить до не́ї, і хоті́в її́ соблазни́ть. А вона́ сказа́ла об тім свої́ ма́тирі-попаді́. Ма́те — шо́-ж роби́ть? Більш ничо́го, як отпрова́дить куди дочку́ із до́му. Так як вона́ зна́ла до́бре попа́, свого́ чолові́ка, що він як узна́є, що вона́ похвали́ла ся ма́тері, так і го́лову їй оді́рве: то і посові́тувала дочці́ свої́ бро́сить їх і пи(т)ти́ (!) в дру́ге помі́сця, до її ро́дичів. І дочка́ на сові́т ма́тері согласи́лась. Взяла́ собі на доро́гу кусо́к хлі́ба, і отпра́вилась в доро́гу, а ма́ти її поблагослови́ла.

Іде́ вона́ ці́лий день по стипу́, і вже о́т со́нце захо́де, а нима́ ниде́ ніко́го, і по доро́зі нихто́ ни встріча́всь і ни обганя́в її. Вже со́нце зайшло́. Де-ж нучува́ть? У стипі́; на доро́зі, ни сто́їть, так як там мі́сто опа́існе: ча́сто по ті доро́зі розбо́йниц(ь)кі ша́йки хо́дять. Так вона́ і ріши́лась ізвирну́ть із доро́ги і пиринучува́ть в стипі́.

Ізвирну́ла із доро́ги. Іде́-іде́, коли стоги́ сі́на стоя́ть. Так вона́ ви́лізла на оди́н стіжо́к, ви́рила кубе́льце на само́му вирху́, помоли́лась Бо́гу і засну́ла.

Проки́нулась у́тром, аж тума́н налі́г скрізь по всі́ зимлі́, так що за два са́жні ничо́го ни ви́дно. Куди́-ж іти́? Доро́ги ни зна́їть, і ни примі́тила віткі́ль вона́ звирну́ла із доро́ги: так вона́ сі́ла та й сиди́ть.

А в те са́ме вре́мя ї́здив на охо́ту Іва́н Ру́с(ь)кий царевич. Ди́ви́(ць) ця: на сто́зі щось за пти́ця сиди́ть. Він приці́ливсь із ружья́, коли ди́ви(ць) ця: же́нс(ь)кий о́браз ви́дно. Він сказа́в свої́м конво́йним охо́тникам, і ті́ навили́ ру́ж’я, і тим пока́чуї(ць) ця же́нс(ь)кий о́браз. От вони́ і пориши́ли обхвати́ть це́пом (усі́м розїха(ць) ця і круго́м) усі́ стіжки́. І як буде́ зліта́ть, то стріля́ть, а як ни бу́де зліта́ть, то під’їз(д)жа́ть до стіжкі́в. Так як поріши́ли, так і зроби́ли. Із’їхались усі́ до стіжкі́в, і ди́вля(ць) ця: коли на стіжку́ сиди́ть ді́вка.

Іва́н царе́вич під’ї́хав побли́жче і сказа́в: „Зліза́й із стіжка́!“ А вона́ йому́ в отві́т: „Я б ізлі́зла, та бою́сь твої́х соба́к“. — „Ничо́го: я тебе до зимлі́ не допустю́“, сказа́в царе́вич. Вона́ тоді взяла́ і злі́зла трохи із стіжка́. Царе́вич під’їхав коне́м і підхвати́в, посади́в на коня́, і став пита́ть: „Відкіля́ ти?“ Вона́ йому ка́же: „Ни зна́ю“. „Як тебе звать?“ — „Ни знаю“. Ну біл(ь)ш (нїчого?) було роби́ть. Так і поду́мав царе́вич, що вона́, ма́буть, як зайшла́ з мали́х літ, так і блука́є, ни зна́ючи свого́ родства́.