для себе, своїх органів і для населення своєї території закони й правила. Складні держави (союзи, унії держав тощо) віддають частину своєї держ. А. державам — членам союзу чи унії. Держава передає законодавчим порядком автономні права самоврядування певним групам населення (напр., культурна А. нац. меншостей) або певним частинам території (територіяльна А.). А. можуть мати рел.-церк., наук. й освітні установи, станові чи проф. групи, торговельні орг-ції і т. п.
Можна говорити в умовному сенсі слова про А. окремих князівств у складі Київської держави. Чимало елементів А. мали до кін. 14 в. укр. землі-князівства в Литовсько-Руській державі. В певних межах самоуправу («вольності») мали козаки в добу перед виступом Б. Хмельницького, в деякі періоди стаючи фактичним господарем півд. частини Київ. воєводства, що давало змогу їм разом із укр. духівництвом і міщанством (див. Братства) провадити свою церк. і культ. політику. Деяку А. мала укр. церква до підпорядкування московському патріярхові в 1685 (див. ЕУ I, стор. 611 — 12).
Переяславським трактатом 1654 р. про союз Української Держави з Московською Державою починається тривалий період боротьби України за збереження держ. незалежности від сусідів, зокрема Москви, яка союз із Україною вважала за приєднання останньої на певних засадах А. й увесь час намагалася нищити відмінні особливості укр. держ. устрою. Доба т. зв. руїни кін. 17 — 18 вв., поряд із спробами відновити цілковиту незалежність України (Мазепа), принесла ряд проєктів укр. автономної держави (Гадяцький договір Виговського з Польщею 1658, Ю. Хмельницького — з Польщею 1660, Бучацький договір П. Дорошенка з Туреччиною 1672, угода П. Іваненка-Петрика з Кримом 1691) (дип. ЕУ I, стор. 449 — 53). Автономні права і супроти Речі Посполитої, і супроти гетьманського уряду мала Запор. Січ аж до знищення її рос. урядом (1775) (див. ЕУ I, стор. 462 — 63). Після поразки Мазепи 1709 р. наступ на держ. незалежність України посилився; зокрема важливими заходами, скерованими проти А. України, були: призначення резидента для контролю над І. Скоропадським, створення Малорос. Колеґії 1722; обмеження гетьманських прероґатив «рішительними пунктами» при відновленні гетьманату за Д. Апостола 1728; Правління Гетьманського Уряду (1731 — 50) (див. ЕУ I, стор. 453 — 62, 643 — 47). Після короткочасного повернення автономних прав за К. Розумовського (1750 — 64), передача влади Малорос. Колеґії з І. Румянцевим на чолі, скасування полкового устрою на Слобожанщині і створення Слобідсько-Укр. та Новорос. губерній 1764, знищення Запор. Січі 1775, заведення рос. адміністрації на Гетьманщині 1781, скасування коз. війська, покріпачення селян, перетворення укр. шляхти на дворянство 1785 й ряд ін. пізніших заходів, включно із скасуванням назов Малоросю ген.-губернаторства і Слобідсько-Укр. губернії (1835), мали на меті остаточну ліквідацію А. України. Ці заходи на знищили однак автономістичних прагнень на Україні; яскравим виявом їх були накази укр. депутатам до скликаної рос. урядом комісії для складання проєкту «Нового Уложенія» 1767, подорож В. Капніста до Прусії 1791, щоб шукати міжнар. підтримки, літ. діяльність ряду укр. діячів кін. 18 — 19 я., як А. Чепа, В. Полетика, Т. Калинський, А. Худорба, як анонімний автор дуже популярної «Історії Русів», нарешті, співчуття укр. шляхти й духівництва культ. відродженню на Україні в першій пол. 19 в.
Укр. відродження 19 в., що почалося в ділянці культурній, у творчості Шевченка переходить у площину ідеологічно-політ., спричиняє поворот до нац. традиції й пробуджує думку про волю України. Твори Шевченка, що ставили наступним ґенераціям завдання відновлення держ. незалежности України, були відповідно оцінені рос. урядом і зумовили гострі переслідування за «сепаратизм». Не йдучи так далеко, як Шевченко, програмовий документ Кирило-Методіївського Братства (1846 — 47) «Книги битія укр. народу» уявляє Україну як вільну республіку в федеративному зв'язку з ін. слов. народами.
«Весна народів» 1848 р. висунула в Галичині ідею півсувереннэсти укр. народу в Австрії у вигляді територіяльної А., що до 1918 лишалася основою мінімальної політ. програми українців у Галичині. 1861 Галичина дістала А. з крайовим соймом, крайовим виділом і підпорядкованими йому органами місцевого самоврядування, в яких поляки мали переважну більшість. Урядовою мовою з 1867 стала поль. (укр. чл. сойму мали право промовляти й подавати письмові внесення укр. мовою). Практично увесь час політ. боротьба українців провадилася за поділ Галичини на укр. і поль. частини як єдиний спосіб полагодження укр.-поль. взаємин (див. ЕУ I, стор. 485 — 89, 496 — 97). Буковина, що в першій пол. 19 в. входила до Галичини, з 1849 стала окремим краєм; 1861 вона дістала А. На відміну від Галичини, на Буковині пов. ради й громади були безпосередньо підпорядковані крайовому виділові в Чернівцях; урядова мова була нім. Політ. програма мала на меті об'єднання з укр. Галичиною в окрему територіяльну одиницю.
1848 представник Закарпаття в Гол. Руській Раді у Львові А. Добрянський
