Сторінка:Еміль Золя. Мрія (1932).djvu/96

Ця сторінка вичитана

спати, зачула з далека її плач і зажурена вийшла на пів роздягнена на гору подивитися.

— Ангелцю, ти слаба?

Дівча заперло в собі дух і не відзивалося. Ангелиці нічого так не хотілося, як лиш остатися на самоті; то був ще найліпший лік на її недугу. Для неї була би мука, хоч би навіть рідна мати її голубила та потішала. Вона представляла собі, як там за дверми стояла Губертина, догадувалася, що вона жде там боса, бо чула як лиш з легка сунула по землі ногами. Проминули вже дві хвилі а вона була певна, що Губертина все ще там стоїть, що приложила ухо до стіни і що красними своїми руками придержує на собі свиту, котру лиш накинула на себе.

Коли Губертина не могла навіть віддиху дівчини дослухатися, не важилась вже дальше добуватися. Вона була переконана, що хтось заводив; але може дівча тимчасом заснуло, так на що-ж його будити? Постояла ще хвильку; смуток доньки наляг і на ню, бо вона вже трохи чогось догадувалася та і її серце обгорнула якась велика пристрасть. Наконець рішилась піти, звідки прийшла; вона мацала руками на кождім місці, де знала, що є закрут на сходах і зійшла на долину, а серед глухої ночі чути лиш було шелест, який вона робила, ступаючи по землі босими ногами.

Тимчасом піднялася Ангелика і стала надслухувати. Всюди було так тихо, що могла зовсім добре розпізнати, як там хтось ступав босою ногою на сам край кождого ступеня. Чула, як на долині відімкнулись двері від кімнати, і відтак заперлися. Опісля доходив до її ух лиш якийсь невиразний шепіт; то певно родичі говорили з собою про те, чого бажали а чого побоювалися. І той шепіт не втихав, хоч родичі певно були полягали і погасили світло. Ще ніколи не доходила до неї в сім старім домі так виразно бесіда серед ночі. Звичайно засипляла Ангелика відразу, так, як то спиться лиш молодому; вона не чула навіть, як часом щось трісло в хаті. А тепер, коли в ній розгорілась пристрасть, то десь і сон подівся, її здавалося, що цілий дім тужить з любови. А хіба-ж і Губерти не сплакали нераз нишком, що вони на дармо так голубляться, бо пропала вже надія, що їх Господь поблагословить дитинкою. Вона того не знала, догадувалась лиш, що там на долині під нею обоє супруги не спали і в горячій любові та сльозах все ще ділились безконечним, непорочним щастям перших днів свого подружжа.