вже зовсім готова. Йому здавалося, що тим вже його пращають, але він все таки не забирався, а став ще оглядати старосвітську робітню, бо йому здавалося, що його з раю гонять. Йому здавалося, що він прожив тут щасливі хвилі і длятого приходило йому дуже прикро лишати тут своє зранене серце.
Ледви що заперлися двері, як вже Губерт спитав:
— Що тобі, дитинко, чи ти не слаба?
— Не бійтеся, нічого мені не буде; то він лиш так мене знудив. Добре, що вже раз забрався, най більше і не показується.
— Добре, вже більше не покажеться, — відозвалася Губертина, — але то ще не вадить, щоби ти була чемна.
Ангелика вже не могла діждатися хвилі, коли буде могла забічи до своєї кімнати. Там розплакалась гіркими сльозами. Яка-ж вона була щаслива, а як дуже мусіла страдати! Її дорогий, милий, бідняка, прецінь нічого не завинив, щоби так сумно розставався з нею. Але вона заклялася на всіх святих, що буде його на смерть любити, а він про те ніколи не дізнаєсь.
Вечером того дня жалувалася Ангелика, вставши від вечері, що її чогось дуже слабо зробилося і пішла зараз до своєї кімнати. Її зворушення з рана, а відтак боротьба з самою собою страшно її ослабили. Лягла на постіль і залилася знов сльозами. Сховала головку під накривало і рада би таки була в своїй розпуці десь зовсім пропасти, щезнути, щоби її вже раз не було на світі.
Минали години, настала глуха ніч, ніч липнева, тепла, а тяжка духота заходила отвореним вікном аж до середини. Цілісеньке небо було засіяне ясними зірками. Була вже десь одинайцята година. Місяць на четвертій кватирі сходив аж коло півночі.
А в темній кімнаті Ангелика все ще плакала і сльози не переставали литися струями з її очей. Вона кинулась, коли почула, що хтось застукав до дверий.
Зробилося тихо а відтак відозвався якийсь голос:
— Ангелцю… серденько… Ангелцю…
Вона пізнала голос Губертини, що певно, коли лягала
