ним на ній волоссям та не кажучи ані слова виймала собі голкою величезний кусень терня з ноги.
Ангелиці стало жаль і вона дала їм хліба.
— Нате вам хоч хліба.
— Та що нам з хліба! — відозвалася стара. — Хліба чейже не взує на ноги. А в Бліні ярмарок, такий ярмарок, що раз. Вона що року заробляла на нім більше як сорок су… Божечку мій, який буде сему кінець?
Ангелика з жалю і клопоту не знала, що вже казати. Вона мала при собі лиш круглих пять су. За пять су не купить черевиків, хои би і крадених. От і біда, що у неї не було ніколи грошей. Та ще як на лихо наднесло і Фелисіяна, він зявився десь таки саме коло неї. Мабуть чув всю розмову, бо вже стояв там від довшого часу. Вона вже таки зовсім не знала, що почати. Він десь за кождий раз візьметься звідкись коло неї і не знати як та звідки.
— Він вже вистарається звідкись черевиків… — подумала вона собі.
І в самім ділі, він підійшов близше. На темно синім небі засвітили перші зірки. На Маріїнське поле насунувся глубокий, тепленький спокій і вколисував його до сну; лиш верби червонілися з далека. Катедральна церква виднілася на вечірнім небі ще лиш як чорна смуга.
— Він її певно подарує якісь черевики.
—Дур брався її голови. Не вже-ж таки лиш він мав би все роздаровувати, а вона не зможе ані разу над ним затріюмфувати! Мало що серце не вискочило її з грудей. Коби то вона була богачка, вона би вже була йому показала, що і вона уміє робити людей щасливими.
Тимчасом і Лянбалези добачили того доброго панича. Стара кинулась до него, а обі молодші сестри пустились до него мов ті гайворони та виставили руки; старша перестала довбати коло ноги і споглядала з під ока на него.
— Чуєте, жінко, — сказав Фелисіян, — пійдіть на Широку вулицю, ріг вулиці Бас!
Ангелика вже догадалася, в чім річ іде, бо там була крамниця якогось шевця. Вона перебила йому і була так змішана, що і не зважала що говорить.
— Чого аж туди ходити?… Пуста робота!… Та-ж ліпше…
Але, що „ліпше”, то вже не знала сказати. Що-ж її
