„Такий добрий, такий щирий, а такий чемний панич”, — говорили всі. Все лиш про него говорили та показували дарунки від него, як колиб дарунки від неї мали вже за нізащо. Вона хоч заклялася, що вже забуде на него, а все таки розпитувала убогих про него: Кілько вам дав? Що він вам розказував? Правда, який він гарний, яке у него мягоньке серце, а який він боязкий? Але він певно десь все лиш про неї говорить! Відтак старалася знов від него зі всеї сили відпекувати, бо хіба-ж то не він був тому винуватий, що її так важко ставало на серці?
Але так не могло вже довше бути. Раз в вечер, в травні, коли вже смеркалося, прийшло таки до катастрофи. А то сталося у Лянбалезів, у тої дідівської родини, що жила в старім млині. Там були лиш самі жінки: стара Лянбалезиха, баба з поморщеним лицем, Тієнета, її найстарша донька, страшна ледащиця, літ яких двайцять, і її молодші сестри Роза і Іванна, у котрих обох споглядали очи зухвало з під рудого волосся. Всі четверо волочилися по вулицях за подайним або сиділи де в ровах коло дороги; вечером вертали вони помучені домів, та ледво сували ногами в дрантивих ходаках, повязаних мотузками. Як раз того вечера вернула Тієнета з пробитою ногою; вона забула десь на дорозі свої черевики. Сіла отже на дворі серед бурянів та добувала терня з ноги а її мати та обі сестри обступили її та лиш йойкали.
В сій хвилі надійшла Ангелика з хлібом в запасці, котрий їм що тижня приносила. Вона вийшла крадькома ворітцями від города і навіть не замкнула їх за собою, бо гадала зараз назад вернутись. Але вона забарилася на хвильку, коли побачила, що ціла родина чогось дуже бідкається.
— А вам що такого? Що таке сталося?
— Ох, моя люба панночко! — почала заводити Лянбалезиха, — ось дивіться що тото дурне сотворіння Боже собі наробило! Не буде могла завтра і рушитись, пропала-ж моя днина… Черевиків не має!
Роза і Іванна, у котрих очи як грань блищали з під розпатланого волосся, стали і собі кричати пискливим голосом:
— Черевиків не має, черевиків не має!
Тієнета підняла голову з вихудлим трохи лицем і з чор-
