— Правда, біла барва завсігди гарна? Синьої та червоної барви я часом стерпіти не можу, а біла мене завсігди веселить. То-ж то бо і є: біла барва нічим не вражає, нераз аж хотілося-б в ній розплисти… Ми мали білого котика з жовтими смугами, а я йому ті жовті смуги замалювала. Він був такий гарний; так що-ж коли краска не довго його трималася… Моя мама не знає, що я все собі прячу останки білого шовку — я вже маю повну скринку — то аж розкіш нераз на него подивитися і взяти його в пальці… А відтак… є у мене ще одна тайна, але то вже велика! Що дня, коли я рано проснуся, то хтось стоїть таки коло самої моєї постелі, щось білого, що відтак десь відлітає і щезає…
Він її мабуть зовсім вірив, бо і не усміхнувся. Хіба-ж то все не було так зовсім природне і легко понятне? На ніяку, хоч би і як пишну царівну він би був так не задивився. Серед того білого білля на зеленій мураві здавалася йому Ангелика прекрасною, веселою і величавою. її погляд вражав його в саме серце і обіймав чим раз більше цілу його душу… Сталося… вже лиш вона одна була для него на світі і вона мусіла остатися його аж поки його життя. Дрібненьким кроком побігла Ангелика дальше а він все за нею з заду, повний того щастя, котрого дістати в свої руки не мав надії.
Нараз зірвався вітер а все білля піднялося хмарою з землі. Ковнірики, крізки з перкалю, батистові хусточки, воальки літали по воздусі як то стадо білих птиць, котрими буря гонить.
Ангелика бігла, що лиш мала сили.
— Ах, Господи!… Ходіть же, поможіть мені!
Обоє пустилися бічи. Вона ще над самим берегом Шевроти схопила ковнірик, він зловив між кропивою дві вояльки. Відтак догонили ще дві крізки одну по другій. Серед тої біганини, доторкнулася вона його три рази фалдами своєї спідниці і за кождий раз почула, як її щось за серце імило і що кров вдарила її в личко. Він знов доторкнувся її, коли підбігав, щоби ловити послідну хустку, що йому був вітер таки з рук вирвав. Вони задихалися і пристали. Нараз вона чогось так змішалася, що аж їй сміятися відхотіло; вже не жартувала і не глузувала з невинного і незручного хлопця. Що їй такого сталося, що вже не могла бути веселою і що її такий якийсь солодкий ляк взявся? Коли він подавав її хустку, доторкнулися обоє руками, обоє задрожали і спо-
