ще і инші оповідання, от хоч би і про женщини з родини Готкерів, що їх в оповіданнях називали „щасливими покійницями”. Женщини з тої родини умирали звичайно молоденькими серед самого щастя.
Бувало і так, що в двох або і трох поколіннях не було такого нещастя, аж відтак явиться знов смерть з веселою усмішкою на лиці, доторкнеться з легенька рукою і забирає з собою чи то жінку, чи доньку якого Готкера, коли їй ледви двайцятий рік минав і коли її усміхалось як найбільше щастя в любові. Лаврона, донька Равля І, сиділа вечером в день своїх заручин при своїм вікні на вежі Давида а їй привидівся її суджений і свояк Ришард у вікні на вежі Кароля Великого; їй здавалося, що він її кличе, а що як раз світло місяця освітило стежинку між обома вежами, то вона пустилась іти до него. Вона була як раз в половині дороги, коли нараз ідучи бігцем посовгнулася ногою і злетіла в долину та таки на місці віддала Богу духа. Від того часу літає вона що ночі, коли місяць зійде, довкола замку і пересувається тихцем попід його мури, облиті срібним світлом місяця.
Бальбина, жінка Губерта VII, думала через шість місяців, що її чоловік погиб на війні. Коли вона одного ранку виглядала його з вершка вежі, пізнала його на дорозі, що веде до замку; в ній аж дух заперло з радости і вона пустилась бічи в Долину, але на посліднім ступени сходів упала нежива на землю. Ще до нині, скоро лиш змеркнеться, ходить вона в замку з одного поверха на другий і як тінь пересувається по кімнатах і коритарах або повисає в пустих вікнах понад бездонною пропастю. Всі вони вертали назад: Ізабеля, Ґудуля, Івона, Остраберта, всі ті щасливі покійниці, ті любовниці смерти, що забираючи їх в молоденькім віці на своїх крилах з собою, не дала їм дожити в життю розчаровання. Часом в ночі літали вони по замку стадами голубів.
Така була всіх їх доля а навіть і матері сина Преосвященого, котру найшли неживою перед колискою свого сина. Хоч і як вона була слаба, а все таки зволіклася ще з постелі і померла з радости, що могла обняти власну дитину. Всілякі оповідання мучили страшно фантазію Ангелики: вона говорила про них як про річи певні, мов би то вони лише
