що ходили прати білля, бачила вона ще лиш малу обдерту дітвору, що качалася по мураві між бурянами.
Весна була сего року дуже тепла. Ангелиці минав тепер вже шіснайцятий рік а в її очах все ще не було нічого красшого, як то, коли Маріїнське поле починало зеленітися від теплого цвітневого сонця. Найбільша роскіш для неї то були пупіночки тоненьких листків, ясні, теплі вечері і вся весна з цілим своїм запахом, що будила землю до нового життя. Сего року якось на вид перших пупінків забилось і у неї серденько живійше. Від коли травичка стала з під землі добуватися і вітер заносив аж до неї милим запахом зелени, почала і в ній кров грати якось живійше. Її ставало чогось лячно і сама не знала чого, щось аж дух в ній запирало.
Одного вечера припала вона з плачем до Губертини. Не жура, не смуток її давили; противно, вона була щаслива, вона почула в собі чувство якогось так глубокого, так незнаного щастя, що хотіла би була вилити цілу свою душу. В ночі сняться її бувало чудесні сни, перед її очима пересувалася якась тінь а вона ціла розплилася в якійсь такій щасливости, що проснувшись, аж не могла спамятатися від того щастя, яке на ню ангели спустили і аж боялася нагадати, що таке їй снилося. Вона зривалася часто і сідала на постелі, а тоді сплівши долоні ловилася руками за груди. Духу їй не ставало і тоді, як стояла, бігла босими ногами аж до вікна, відчинила його і постояла хвильку, та аж задрожала як не своя, скупавшись в свіжім воздусі; тоді була вже спокійна. Якесь безконечне диво брало і її, вона не могла опамятатися; споглядала сама на себе як на яку загадку, бо зміркувала, що вона вже не мала, що в ній відозвалися якась радість, якийсь біль, котрих вона досі не знала: вона бачите почула, що в ній розцвитається чародійна урода жіноча.
Невже-ж дійсно ті невидимі лелії та головки команиці в єпископськім городі пускали з себе так солодкий запах, що вона аж не могла ним віддихнути, щоби кров не зарумянила її личка? Такого роскішного запаху вона ще ніколи не чула, як той, від котрого вона тепер аж скорше стала віддихати. Та-ж і давнійшими роками цвила та велика „павловнія”, котрої рясні і сині як фіялки китиці добувалися з помежи вязів в городі Воанкуртів. Коли вона сего року дивилася на цвіти, то аж сльози ставали їй в очах від того зво-
