— А я вам кажу, мамо, що все так станеться.
Губертина не знала, що вже на то казати і здвигнула лиш плечима, а відтак стала собі з Ангелики кепкувати:
— А я все думала, що ти не схочеш ніколи віддаватися. Та-ж ті святі, що ти собі ними так голову набила, також ніколи не віддавалися. Замісць слухати женихів вони страдали за віру; утікали від родичів і клали під меч голови.
Дівча лиш слухало; бо не знало, що на то сказати, а далі розсміялося на весь голос. В тій природній веселости пробивалося само здоровля і сама охота до життя. Та-ж тоті історії святих, як світ старі! Від того часу став світ зовсім инакший. Сила Божа побідила і Бог не жадає вже від нікого, щоб хтось страдав за него. Її привязували до тих святих оповідань чуда, а не нехтовання світа і охота умирати. Вона все таки мала охоту віддатися, любити і рада-б була, щоб і її любили та щоб вона була щаслива.
— Встидайся, — глузувала з неї Губертина. Твоя хоронителька Агнія буде плакати. Хіба-ж ти вже забула, що вона не хотіла вийти за намісникового сина і воліла померти, щоби злучитися з Ісусом?
На вежі відозвався великий дзвін; з блющу, що широким листям густісінько стелився довкола вікна одної апсиди, піднялося ціле стадо воробців. В робітні взяв Губерт, що як німий вже зовсім не відзивався, розпяту і від клею ще зовсім мокру хоругов та розвісив її на стіні, щоби просихала. Сонце поступилося вже було дальше і кидало свої лучі на старі прилади, сновалки та мідяні цівки. Коли світло сонця підійшло аж до обох робітниць, то кросна, за котрими вони робили, враз з матерією і витертими від роботи листвами аж засвітилися; клубки шовку, цівки з шихом, золотий та срібний дріт і всякі дрібниці аж горіли в світлі сонця.
В сім тепленькім світлі весняного сонця стала Ангелика приглядатися великій символічній рожі, котру як раз скінчила. Щирим, повним оком дивилася вона на свою роботу, а відтак, як би її небесна радість осінила, промовила:
— Ісус моїм вибранцем.
