— Мамо, чи ви думаєте, що я таки вже така дуже дурна? Та-ж на світі повно людей чесних. А коли хто чесний і бересь радо до роботи, то його не мине і заплата… Ой, знаю я, що на світі є також і злих людей не мало. Але хіба з ними хто числиться? З ними ніхто не сходиться, а то вже для них найбільша кара… А відтак, бачите, цілий світ здається мені як той великий город, як який величезний парк, повний світла і цвітів. В нім так гарно жити, а життя таке любе, що ніяк злим бути не може.
Дівча щебетало і запалювалося що раз більше, так, як коли-б від тих шовкових ниток та від того золота, що пересувалися по її скорих пальцях, дур її брався.
— Щастя, то прецінь річ дуже проста. Правда, ми щасливі… А чому? Бо ми любимося. В тім то і найбільша штука; треба любити і щоби нас другі любили… Побачите колись, як прийде той, на котрого я чекаю. Ми, як стій, пізнаємося. Я його ще ніколи не бачила, а таки знаю, який він має бути. Він увійде і скаже: Я тебе візьму з собою. А я йому відповім: Я вже від давна на тебе чекала, бери мене з собою. Він мене забере і вже таки на віки. Ми підемо відтак до палати, будемо спати на постелях з самого золота і діямантів. Та-ж то річ так проста, так ясна!
— Ти вже таки направду дурієш! Мовчи ліпше! — перебила її Губертина строго.
Побачивши однакож, що Ангелика таки вже дуже розгорячилася і її мріям нема кінця, говорила вона дальше:
— Мовчи, кажу, бо мене аж ляк збирає… Коли ми тебе віддамо за якого бідолаху, то ти нещаснице так спадеш з свого неба, що аж кости собі поломиш. Для нас бідаків лиш одно щастя: послух і покора!
Ангелика все таки стояла при своїм і усміхаючись сказала спокійно:
— Я таки чекаю на него… і він прийде.
— Її правда — відозвався Губерт, котрий також, Бог знає, куди літав гадками, як коли-б від неї набрався тої горячки. — Чого свариш її?… Вона-ж така гарна, що і король міг би її сватати. Все може бути…
Губертина засумувалася та споглянула на него своїми розумними очима.
— Ще ти додавай її охоти до злого! Вже-ж ніхто не
