192
ЕМІЛЬ ЗОЛЯ
ся ще кілька кроків наперед. Вона добачила на своїм пальці золоту обручку і усміхнулась весело на вид сего знаку вічної звязи. На порозі головного порталю, на найвисшім ступени, з котрого вже виходилося на двір, вона заточилася. Хіба-ж не випила вона чашу щастя аж до самого дна? Хіба-ж не тут був конець її радости? Ще послідними силами кинулась на свого мужа і зложила горячий поцілуй на його устах. А з тим поцілуєм понеслась і її душа.
Але не була то сумна смерть. Преосвящений допоміг сам духовним благословенням спочити в Бозі тій бідній душі, що сама в собі вже успокоїлася і улетіла відтак до Бога. Губерти вернувши до щоденного життя і дізнавши ласки, були щасливі, що тут закінчилася мрія. Катедральна церква і ціле місто розпливалось в радіснім торжестві. Орґани загуділи ще голоснійше, дзвони задзвонили а нарід величав звязь любови, що осінена весняним світлом сонця проявилася перед її очима на порозі таємничої церкви. Ангелика піднялася щаслива і в непорочній чистоті з темряви романської каплиці в гору до вершечка ґотицької будови; її мрія сповнилася і вона перейшла з останків поблідлого золота і мертвих малюнків до живого раю побожних оповідань.
Фелисіян держав ще лиш в своїх руках якусь милу і ніжну постать в весільній сукни з коронками і перлами, горстку легенького і ще теплого пуху. Він давно вже знав, що то лиш сама тінь, котру він до себе пригортає. Як не знати звідки взялася, так і не знати де поділася. Був то лиш ясний образ, що померкнув розбудивши лиш фантазію. Все то лиш мрія. Станувши на самім вершку щастя, улетіла Ангелика легеньким подувом поцілуя.
