вже ваш на віки, мій батько на то згодився, бо така воля Божа.
Вона усміхаючись весело схилила головку.
— О я знала, що так буде, я того сподівалася… Все, що я собі думала, так і станеться.
Преосвящений, котрий тепер став знов вельми поважний, приложив її хрест до уст. Яко покірна рабиня Божа поцілувала вона се знамя. Преосвящений підняв відтак руку високо понад голови всіх і поблагословив всіх і вся, а Губерти і отець Корнил аж розплакались.
Фелисіян взяв Ангелику за руку. В другій її руці горіла ярко свічка невинности.
Весілля мало відбутися в перших днях березня. Але Ангелика все таки не могла прийти до сил, хоч і яка в ній настала радість. Ледви що трохи подужала, таки зараз першого тижня прийшла її на гадку барелєфова вишивка до крісла, що було призначене до робітні Преосвященого: усміхаючись весело говорила вона, що то вже її послідне вишивання, не годиться лишати недокінченої роботи. Вона взялася отже до роботи але зараз таки так ослабла, що не могла і з кімнати виходити. Тут жила вона щасливо і весело, але давне її здоровля вже не вернулося. По елеопомазанню виглядала вона все таки бліда і така аж ніби прозора, а коли ходила по хаті, то дрібонькими кроками і так якось, мов би хотіла злетіти; перейшовшись так далеко, як від стола до вікна, сиділа вона відтак цілими годинами на кріслі та думала. З тої причини відложили весілля на пізнійше і постановили чекати аж вона зовсім подужає, що і повинно було незадовго наступити, бо її дуже доглядали.
Фелисіян навідувався до неї що дня по полудні. Тоді були там Губерт і Губертина і були то веселі та милі години, що їм там минали; нічого бувало не говорять, лиш як то вони колись будуть собі жити. Ангелика вправді сиділа, але була найвеселійша зі всіх; вона була перша, що бувало укладає собі, як то вона буде жити, куди буде їздити, як вони відбудують собі наново замок Готкерів, словом не могла наговоритися про те щастя, яке її чекає. Можна було безусловно думати, що зовсім подужає, бо вона очевидно сил
