ляк, який брав її по ночах, був грішний, так була чиста її душа, так несвідома нічого злого.
Отець Корнил обтер впосліднє ватою її руки, завинув вату в папірець і відтак кинув всі скрутлики в вогонь в кафлевій печі.
Обряд єлеопомазання скінчився, Преосвящений обмив собі руки і приступав до послідної молитви. Він мав ще лиш дати умираючій свічку в руки і завізвати її, щоби вона відреклася злого духа і показала, що є чиста і невинна як новонароджене дитя. Ангелика лежала все ще як задеревіла з замкненими очима і стуленими губами. Святий єлей очистив її тіло, знак святого хреста лишив по собі сліди на тих пятьох віконцях її душі, але ані дрібку життя не викликав на її поблідлім личку. Чудо, на котре всі так чекали, не приходило. Губерт і Губертина, що ще стояли на колінах коло неї, перестали вже були молитися, їх почервонілі очі впялилися були в одно місце так, що здавалося, мов би вони на віки стали стовпом; вони подобали на фіґури основателів вікон церковних, що стояли коло них в кутиках а котрих мощі ждали воскресіння. Фелисіян підсунувся був на колінах аж під самі двері. Він перестав був вже плакати і підніс голову, щоби ліпше видіти.
Преосвящений приступив послідний раз до постелі, а за ним станув отець Корнил з свічкою, котру мали дати недужій в руки. Епископ постановив був довершити обряд в повнім його обємі і дати тим Всевишньому час сповнити своє діло. Длятого став Преосвящений говорити молитву:
— „Прийми горіючу свічку, стережи твого помазання, щоби ти могла, коли Господь прийде судити, вийти йому на стрічу з святими і жити на віки вічні”.
— Амінь! — докінчив отець Корнил.
Коли вони стали тепер розгинати Ангелиці пальці, щоби її вложити свічку, упала рука як мертва знов на груди.
Тепер бо і Преосвяіценого взяла сильна дрож. Він довго таїв в собі своє зворушення, але тепер вже не міг, і жертвуючи себе самого відкинув від себе і послідну черту своєї строгости. Він полюбив був то дитя ще з того дня, коли воно в своїй свіжій молодости припало було йому до ніг. Яке-ж воно бідне та нещасливе було тепер! В своїй смертельній блідости видавалася йому Ангелика так гарною, що він аж не міг поглянути на постіль, щоби в нім з жалю мало
