впав він на коліна і хотів молитися. З його грудей добувався голос страшної муки. Ох, бо-ж то боліло його серце і годі було побідити слабосильність тіла! Женщину, що раз-у-раз ставала йому перед очима, любив він все ще так, як любив її першого вечера, коли цілував її білі ноги а того сина любив він так як частину з неї. Навіть і то молоде дівча, ту малу робітницю, котру він від себе відіпхнув, любив і поважав її так само, як його син. Всі троє доводили його ночами до розпуки. Мала вишивачка, ясноволоса і так собі простенька, від котрої аж заносило духом свіжої молодости, порушила в катедрі його серце, але він до того не признавався. Вона станула знов йому перед очима, ніжненька і чиста та повна глубокої покори. Совість його не гризла, бо він не старався її позискати.
Але що то значило, коли він чув в собі, що вона імила його за серце, хоч була сама низького роду, а на руках її були сліди від голки. Навіть тоді, коли Фелисіян так з усеї сили його благав, видів він поза її головою обі женщини, і ту, що перед ним плакала, і ту, що за свою дитину життя віддала. Обі любив він з цілої сили і сам не знав, звідки в нім брався такий опір, хоч так його дуже до них потягало. Він заридав гіркими сльозами і сам вже не знав, де шукати спокою. Просив Бога, щоби дав йому силу вирвати серце з грудей, бо воно вже відвернулося від Бога.
Владика молився аж до вечера. Коди вийшов з кімнати, було його лице жовте як віск. Його серце було розранене, але мимо того стояв він кріпко при своїм рішенню. Не міг нічого зробити і лиш заєдно повторяв собі то страшне слово: „Ніколи!” Бог лиш сам має право увільнити його від того слова, а Бог, до котрого він молився, мовчав.
Минули два дні. Фелисіян ходив як отроєний попід хату Губертів, щоби довідатися щось нового. Кілько разів вийшов хто з хати, то його брав такий страх, що він мало аж не омлівав. Так було і того дня в ранці, коли Губертина побігла до церкви, щоби покликати священика з святим єлеєм. Аж тепер він зміркував, що Ангелика не пережиє вже сего дня. Отця Корнила не було дома, він бігав по місті за ним, бо мав надію, що через него ще Господь Бог поможе. Коли-ж не знайшов отця Корнила, стратив надію і не знав вже, що робити; його взяла злість. Що-ж тут було діяти, щоби ще упросити ласки Божої? Побіг ще до бать-
