пури і золота будемо засипляти одно другому на руках.
Вона задрожала і усміхнулася з радости, але її мука знов відозвалася в ній а на її лиці проявились черти болю. Мимо волі відпихала покусу від себе а пристрасть все таки за кождий раз росла в ній з подвійною силою. Він хотів її зовсім до себе пригорнути, обняти її своїми руками і вже непустити від себе.
— Ходіть зі мною!… Втікаймо, забудьмо на все в нашім щастю!
Але Ангелика вирвалась від него і як би інстинктом ведена відсувалася від него.
— Ні, ні, я не можу, не можу! — промовила вона на весь голос і станула на рівні ноги.
Видно було, що вона боролася сама з собою, думала, роздумувала і не могла рішитися.
— Прошу вас, змилуйтеся, не напирайте на мене, заждіть, — говорила вона дрожачим голосом. Я би так радо вас послухала, хотіла би з цілої душі дати вам доказ, що вас люблю, пішла би з вами край світа і жила би з вами як королева в тій палаті, про котру ви лиш раз-у-раз думаєте. Мені здавалося, що то так легко, бо я вже нераз собі укладала, як то ми будемо втікати… А тепер, як би то сказати, чогось мені так трудно. Мені здається, як коли-б хто нараз двері забив, щоби я не вийшла.
Він став її знов підмовляти, але вона дала йому знак, щоби він мовчав.
— Прошу вас не говоріть вже нічого. Хіба-ж то не дивно. Чим більше ви мені розказуєте, як то мило та весело будемо жити і чим більше хочете мене переконати, тим більше бере мене якийсь страх, що аж мороз іде по мені… Боже мій, що се зі мною сталося? Ваші власні слова відпихають мене від вас, мені годі вас слухати; коли ви так розповідаєте, вам би таки пійти собі звідси… Але заждіть ще хвильку, заждіть!
Вона стала поволи ходити по кімнаті і старалася успокоїти, а він стояв як остовпілий перед нею і не знав, що собі робити.
— Я думала, що вже вас не люблю, але то, видно, було лиш з гніву, бо коли я вас побачила перед собою, то трохи мені серце не вискочило з радости, а перша гадка, що в мені відізвалася, була, іти з вами в світ за очи… Чого-ж мені
