кось відваги. Коли така Божа воля, то і вони готові пристати на смерть дитини.
З сеї пори не могла Ангелика виходити вже з своєї кімнати. Її були сили так опустили, що вона не могла вже і до робітні зійти, а коли таки на силу хотіла туди дістатися, то голова її крутилася і ноги вяли під нею. В перших днях могла ще перейтися аж до балькону, хоч правда, що держачись меблів, але пізнійше ледви ще могла поступитися від постелі до стільця. Та і то вже була для неї за велика дорога і вона лиш два рази на день важилася нею ходити а за кождий раз дух в ній запирало. А мимо того вона все ще робила. Правда, що барелєфову вишивку мусіла покинути, бо то її дуже томило, але вона вишивала цвіти тіньованим шовком. Ті цвіти вишивала вона з природи, після китиці безвонних цвітів, що її не рознервовували, після гортензій і мальв. Цвіти ті стояли в вазі. Нераз мусіла вона на кілька хвиль відложити роботу, бо шовк, хоч і як легкий, важив дуже в її пальцях. За два дні вишила ледви одну цвітку, що на сатині виглядала як жива. Вишивання було для неї життям, хотіла таки з голкою в руці умирати. Так марніла вона від свого болю а її життя, то була ще лиш чиста і гарна полумінь.
Та і на що їй було ще жити, коли Фелисіян її не любить? Тепер умирала вона від того переконання, що він її не любить, а може і ніколи не любив. Доки ще чула силу в собі, боролася проти свого серця, проти свого здоровля і молодости, що перли її з ним злучитися. Від коли-ж її прикувало тут до її кімнати, мусіла всего відречися, все минулося.
Коли Губерт одного ранку посадив її на крісло і підложив подушку під її дрібненькі увялі ніжки, усміхнулася вона до него і сказала:
— Ой, тепер я певно вже набралася розуму, бо вже не можу утечи.
Губерт мусів чим скорше вийти з кімнати, бо боявся щоби таки не розплакався, так був зворушений.
Тої ночі не могла Ангелика заснути. Хоч і як була ослабла, а сон якось не брався її розпалених очей. Коли Губерти лягли вже були спати і десь може вже північ дохо-
