добре собі нагадувала, як ненавиділа той нашийник з оливних зерняток, насиляних на шовковий шнурочок і счеплений срібним медаліоном з датою її вступлення і з її числом. Вона добре міркувала, що то був ланц неволі і була би його радо на собі малими рученятами пірвала, без згляду на то, що би її відтак було чекало. Коли підросла, то аж страх її збирав, що той нашийник її задушить. Що-ж то була за радість, коли явився надзиратель і в присутности начальника громади здіймив з неї той знак її особи а в книжці помістив її опис, в котрім стояло навіть про її сині очі і про мягеньке ясне волосся! А мимо того все ще її здавалося, що вона має на собі той нашийник, що закладається ніби як тому псови на шию, щоби його відтак розпізнати; її здавалося, що він все ще її гнете, і що вона від него задушиться. Коли того вечера дійшла аж до тої сторони, почула низькість свого роду в цілій силі і з плачем вибігла на гору до своєї кімнати; вона подумала собі, що не є його любови достойна. Ще два рази так помогла її тота книжка, але відтак і вона не мала вже сили над її пристрастею.
Тепер стала її нападати покуса, особливо в ночі. Заки лягла спати, силувалася читати історію святих, щоби могла спокійно заснути. Але хоч і як силувалася скривши голову в долоні, сама не розуміла, що читає: чудеса ошоломлювали її; перед її душею пересувалася лиш якась неясна товпа духів. Омлівала і лежала як колода серед темної ночі а відтак зривалася нараз з постелі, як би від якогось страшного переляку. Переверталася як в горячці, а відтак клякала між порозкиданими подушками і молилася; на її чоло виступав горячий піт а потому брала її знову дрож; тоді то зложивши руки говорила крізь сльози:
— „Боже мій, Боже, чого Ти мене опустив?”
Мало не дуріла, що вона в такій пізній порі і серед такої темноти сама одна. Її снився Фелисіян, а їй жаль було одягнутися і збічи до него, хоч нікого не було коло неї, хто би її не пустив. Ласка Божа опустила вже її, Бог відступив від неї. В розпуці своїй призивала вона всі невидимі сили, надслухувала їх голосу, але на дворі було глухо і пусто, ані вітерець не ворухнувся, ані не чути було хоч би найменшого шуму. Здавалось, як би все вимерло: і Маріїнське поле з Шевротою, і верби та другі дерева в єпископськім городі, а навіть і сама катедра. Не осталась ані одна з тих мрій, ко-
