14
ЕМІЛЬ ЗОЛЯ
охлапів, як своїй кітці. А не раз мусіла я лягати спати і не ївши… Я мало вже сама собі смерть не зробила!
По сих словах зробила вона міну якогось страшного гніву і розпуки.
— Вчера з рана, вони упилися, та казали, що пальцями очі мені видовбають… от так з ласки на потіху. Та до того якось не прийшло, і вони стали битися кулаками самі між собою, що аж попадали на землю. Я вже гадала, що їх таки вхопило… Я була би вже давно від них утікла, та не хотіла лишити моєї книжки. Мама Ніні бувало показувала її мені та все говорила: „Видиш дитинко, то цілий твій маєток, все твоє добро; як би ще не та книжочка, то ти би таки вже нічого не мала на світі”. А я знала, де вони її ховали, від коли мама Тереса померла — там в комоді в горішній засувці… Я переступила через них, виймила тихенько книжку, сховала за пазуху і втікла. Але вона була завелика і виставала, а мені все здавалося, що хтось хоче мені її відібрати. Ах! як я бігла, страшно бігла. А коли настала ніч, як же мені було студенно там під дверми. Я так була змерзла, що мені здавалося, що вже прийдеться умерти. Але то нічого, бо я все таки книжки не згубила. От вона!
І вона вирвала її Губертови з руки як раз в тій хвилі, коли він хотів її замкнути і назад їй віддати. Вона сіла і не могла тепер натішитись своєю книжкою; обертала книжку в руках та тулила личко до її рожевої окладинки. Ще недавно аж кидалася зі злости, а тепер стала така спокійна, така покірлива, що аж жаль брав дивитися на неї; її ціла душа розпливалася над сими кількома листками паперу в подертій окладинці, над тим, що було для неї найбільшим скарбом, що ще вязало її з другими людьми на світі. Її маленьке серце не могло успокоїтися а сльози котилися без кінця по її личку з розпуки. В сім страшнім болю проявилося знов давне дрібненьке, подовгасте личко Ангелики, так само миленьке, як давнійше, та сама білява головка і ті самі сині як фіялочки оченята; її тоненька шийка виставала знов так само, як давнійше і вона дійсно подобала на одну з тих маленьких святих, що стояли в вікні церкви. Нараз вхопила вона Губертину за руку і стала її цілувати на всі боки.
Губертам аж трохи серце не пукло а з очей покотились сльози.
