— Так, мамо, я вам обіцюю.
— Обіцюєш, що ніколи і не споглянеш на того молодого чоловіка, та що ніколи і не подумаєш про те нерозважне подружжа?
На то питання зробилося її аж слабо коло серця. Ще раз хотіло воно опертися, ще раз заговорити, але головка її повисла в долину, Ангелика зовсім покорилась.
— Обіцюю вам, що ані не подивлюся на него, ані не буду старатися, щоби ми пібрались.
Губертина пригорнула її ще дуще до себе і дякувала її за її покірливість. Ох, бо-ж то тяжкий жаль розлучати любку від милого лиш задля того, що їм добра бажається. Її як би зломило; аж налякалася, коли побачила, що то вже білий день, і встала. Птиці стали вже голосно щебетати, але ще не видно було, щоб котра злетіла. Хмари на небі розступалися як та мрака в синім воздусі.
Ангелика мимохіть споглянула на корчик дикої рожі і добачила на нім мізерненький цвіт та якось сумно усміхнулася.
— Добре ви, мамо, казали, що не йому родити правдиві рожі!
На другий день рано сиділа Ангелика як звичайно вже в семій годині при роботі. Дні за днями минали, а вона що рана брала спокійно до роботи ризу, що вечером зложила. Вдавалося, що нічо не змінилося. Вона додержувала чесно слова і сиділа мов би замкнена в якім монастирі; і на гадку її не приходило, щоби де з Фелисіяном побачитися. Здавалося, що вона і не дуже за ним сумувала, бо кілько разів споглянула на Губертину, котра її не відступала, усміхалася завсігди з її молоденького личка веселість та радість. А все-ж таки Ангелика, хоч на око так була спокійна і мовчалива, раз-у-раз лиш про него думала. Вона мала сильну надію і була зовсім того певна, що все колись піде як найліпшле. А та певність надавала її ту відважну, гордовиту і чесну міну.
Губерт нераз сварився з нею:
— Чого ти так запрацьовуєшся, що аж помарніла… Чи хоч добре висипляєшся?
