до себе подібні, що вона аж тепер вже все добре зрозуміла. Може вона і давно того догадувалася, але якось не сміла з тим досі відізватися. Аж тепер вона все собі нагадала, а всі її гадки то само її говорили,
— Хто? Той молодець, то син Преосвященого? — відізвалась Губертина зачудувана з тиха.
Коло них тиснулися люде. Всі пізнавали їх та чудувалися їм: матір в простій перкалевій сукні, все ще так гарна, що хоч би в ній і зараз залюбитися, а дочка, гарна як ангел, в фулярдовій сукні, що як би пухом прикривала її тіло. Обі були так гарні і стояли на так виднім місці, що всіх очі на них зверталися і всі їх подивляли.
— Таки так, люба пані, — відозвалася стара Лямбелезиха, що стояла коло самої Губертини, — то син Преосвященого! Хіба-ж ви того не знали?. Уродливий хлопець, а що вже богатий, то богатий! Міг би і ціле місто купити, коли-б схотів. У него міліони на міліони!
Губертина слухаючи таке аж поблідла.
— А ви-ж не чували про ту історію? — говорила жебруха дальше. — Його мати при нім померла і від тої пори став Преосвящений священиком. Аж тепер він рішився взяти сина до себе. Йому властиво на імя Фелисіян VII з Готкерів, як справдішному князеві!
По Губертині видно було, що вона чогось дуже зажурилася, а Ангелика аж ціла ясніла, бо міркувала, що її давні мрії починають сповнятися. Вона впрочім і не дуже дивувалася, бо вже давно знала, що він мусить бути найбогатшим, найкрасшим і найблагороднійшим чоловіком… Але мимо того її радість була величезна, безконечна; її ані на голову не приходили якісь перешкоди, бо і не виділа ніяких. Аж тут і він дався пізнати. При світлі мигкотячих свічок сипалось ніби золотом, орґани здавались грати весільний похід, казочні предки Готкерів виступали в цілій параді: Норберт І, Іван V, Фелисіян ІІI, Іван XII, аж до Фелисіяна VII, що звернув до неї свої очі. Він був для неї наслідником свояків Пречистої, він був учителем, прекрасним і величавим як той Ісус, що сидів на престолі слави свого Отця.
Фелисіян як раз усміхнувся до неї і длятого не добачила вона, що Преосвящений споглянув на неї грізним оком, коли побачив, що вона стоїть на стільци з червоним як грань лицем, на котрім малювалися пристрасть і гордість.
