В церкві ставало чим раз яснійше. Як звізди літом серед темного неба, так появилися в церкві нараз сотки горіючих свічок.
Два крісла стояли порожні, Ангелика станула на одно.
— Уступися! — сказала Губертина, — там не вільно нікому ставати.
— Не знати, чому не вільно? Я рада би все видіти… Ах, як же то гарно!
Вона не дала спокою, доки і мати не станула на друге.
Тепер вже ціла церква ясніла від запалених свічок а світло відбивалося аж далеко в глубині каплиць, де від него світилася неодна скринка з мощами або дарохранильниця зроблена з золота. Лучі заходили аж в глубину апсиди і до гробниць. Крилос з світячим престолом і з сталлями, стара решітка з своїми розетами аж горіли від світла. Серед того освітлення виступав кораб церкви чимраз яснійше, в долині стояли тяжкі філяри, від котрих розходилися каблуки, що відтак в горі двигали цілий ліс чим раз тонших стовпчиків. Все підносилося в вірі і любові до гори, як ті лучі світла.
А серед того сування ногами, серед стукоту кріслами роздався знов дзвінкий бренькіт ланцушків від кадильниць. Нараз загуділи органи могучими акордами, що аж ціле склепіння затряслося мов би від гуку грому. Преосвящений увійшов до церкви. Чотири священики несли святу Агнію назад до апсиди а її лице в світлі воскових свічок аж світилося ніби з радости, що вернула назад на то місце, де через чотириста літ перебувала в дрімоті. За хрестом і мітрою вертав і сам владика та все ще ніс в заслонених руках Святу Тайну. Бальдахін ішов самою серединою церкви і пристанув коло решітки перед крилосом. Тут зробився малий заколот, бо люде, що ішли за єпископом, почали до него тиснутися.
Відколи Фелисіян появився за мітрою, не спустила Ангелика ані на хвильку очей з него. Раз станув він по правім боці від бальдахіну так, що її око могло рівночасно видіти і сиву голову Преосвященого і біляву голову молодця. Як би блискавка перелетіла перед її очима, вона зложила руки і відізвалася в голос:
— О, Преосвящений! Та і син Преосвященого!
Мимоволі вирвалась її тайна з уст. Вони оба так були
