(Помешкання фаховця. Спушені штори. Тьмяне рожеве світло. Стіл з іжею й вином. На канапі жінка діректора. Фаховець вільно вбраний, без краватки й сурдута, в жілєтці, ходить, потягаючись, по кімнаті).
Жінка діректора. Ти знаєш — я тебе часами боюся. Страшний ти мені своім цінізмом, поєднаним з лукавством і холодною жорстокістю. Ти мені вдаєшся первісним диким і дужим звірем.
Фаховець. Ого, та ти в поезію вдаряєшся…
Жінка діректора. Ні. справді. А разом із тим — тягне мене до тебе. Тягне сила, рішучість, очайдушність. Скажи мені — ти ж міг би зрадити, продати, убити кого вгодно й що вгодно — аби тільки знав, що це тобі щось дасть?..
Фаховець. Ну, ти мене зовсім героєм зробила. Я далеко простіший…
Жінка діректора. (бере його за руки, дивиться в очі). Ні, ти признайся мені… От тепер — ти ж крадеш на заводі…
