(Крамниця. Крамар-бакалійщик п'є чай. Входить інвалід з карнавкою й благодійними марками).
Інвалід. Драстуйте. Хто у вас хазяін?
Крамар. Я хазяін. А що?
Інвалід. Купіть, громадянине, марку на користь інвалідів громадянської війни
Крамар. Ми податки платимо…
Інвалід. Податки одне — а це друге.
Крамар. Ми податки платимо, кажу… Хай собез допомагає…
Інвалід. Собез не має… Ви купите марку?
Крамар. Ні… Не маю с чого.
Інвалід. (Спалахнувши) Не маєте?! А обжиратись маєте?! Вам аби самим пельку запхати — а люде хай гинуть!..
Крамар. А я винен, що вони гинуть? Самі винні… І нехай ідуть до собезу… Я своє заплатив…
Інвалід. „Своє заплатив“… Боішся тільки просто сказати… Ну, почекай!.. Ух, ти!… (повертає й виходить).
Крамар. Подумаєш — цаца. Ні — мину-
