(який складає найголовнішу частину модерної національної міфології). Він уважає, що проблема національного ухилу зникне лише тоді, коли історики і освітяни припинять розглядати історію як рушійну силу державної політики [Дейвіс Н. Європа. Історія / Пер. з англ. – К., 2001. – С.53]. На сьогодні складно уявити собі історіографію поза “національним ухилом”, оскільки її становлення як наукової дисципліни майже співпало зі становленням модерних націй і національних держав у Європі. Тим не менш, на нашу думку, міфологізація історії проявляється на різних рівнях історіографії, а не лише у більш спрощеній і схематизованій навчальній чи популярній літературі, і пов’язана вона з більш глибинними причинами, ніж тільки творення національного міфу в умовах бездержавності або при молодій не устояній державі. Творення будь-яких соціальних міфологем є невід’ємною рисою людської колективної психології. Новітній міф української державності, що плекався кількома поколіннями вітчизняних істориків від народників і державників до сьогоднішніх авторів, являється лише однією зі спроб представити минувшину однієї уявної спільноти – української нації. Вона протягом віків нерідко існувала не серед реальних соціально-політичних факторів, а була лише плодом фантазії, думки і волі інтелектуальної еліти. (Так, у принципі, можна сказати про будь-які “уявні” людські спільноти, що зміцнюються не стільки формальними, скільки психологічними чинниками.) Приміром, В.Липинський писав: “Україна це перш за все дух, а не матерія, тільки перемогою духу може бути з хаосу матерії створено щось, що є, що має свою душу; що існує – власне Україна...” [Липинський В.К. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. – Київ – Філадельфія, 1995. – С.XIV].
Стрижнем модерного українського міфу являється концепція “історичної тяглості”, тобто наступності і безперервності української історії, котра була вкрай політизована внаслідок необхідності протистояти шовіністичній пропаганді зверхніх держав і закидам їхніх історіографій. У середині ХІХ – на початку XX ст. у рамках зазначеної концепції потужними й авторитетними визнавалися ідеї народників, згідно з якими народ a priori вважався суб’єктом-рушієм історичного процесу, ціль якого – реалізація народного ідеалу. Згодом, після революції, котра, здавалося, мала сприяти реалізації найкращих здібностей народу, а на практиці привела до влади диктаторський більшовицький режим, набули поширення ідеї державників. Вони доводили, що не народні маси, простолюд, а національна еліта здатна виступати рушієм історії, не руйнівною, а творчою силою суспільства. Обидві течії діалектично спиралися на розмаїту спадщину