історії майже виключно на сторінках різноманітної навчальної літератури. Багато теоретичних питань, і серед них – критерії історичної тяглості, оминаються мовчанкою, а згадана навчальна література, яка змушена жертвувати теоретичністю в ім’я популярності і приступності, базується на застарілому методологічному підґрунті. Що більше історик стискає і спрощує свій матеріал, то важче йому замаскувати власні упередження. Закладені в навчальній літературі неминуче спрощені постулати-аксіоми обумовлені не стільки особистими інтенціями конкретних авторів, скільки панівними на даний момент поглядами чи настроями, доволі далекими від історії як науки.
Авторитарні за своєю природою сучасні підручники з історії генерували новітній міф української державності, який, міцно спираючись на інтелектуальні фундаменти як народництва, так і державництва минулого і позаминулого століть, упевнено тисне на громадську історичну свідомість, нав’язуючи їй три аксіологічно забарвлені ідейні максими. По-перше, Україна кілька разів була могутньою незалежною державою; по-друге, український народ у періоди бездержавності постійно прагнув незалежності; по-третє, перспективи сьогоднішньої України полягають у всебічному просуванні демократії як природної риси українства.
Набули дивної популярності концепції віковічної давності української (sic!) державності, теорії щирої і безкомпромісної боротьби простого (sic!) народу за її зміцнення чи відродження, усілякі посилання на споконвічний демократизм українців. Вони ґрунтуються на погано засвоєних ідеях народницької історіософії, заперечених, до речі, ще в другій половині XIX ст. Схильність до демократії подається як родова ознака українців, запорука їхнього впевненого крокування до свого місця в Європі. Виходить, що нинішній український конституційний лад – прямий наступник славних традицій давнини.
Більшість підручників просякнута “комплексом боротьби” – зображенням історичного минулого як безупинного змагання за краще майбутнє з чужою “злою волею”. Єдине, що відрізняється від радянської традиції, це зміна об’єкта і мети “боротьби”: центр ваги переноситься з “класової боротьби” та “прагнення українців з’єднатися з братнім російським народом” на “боротьбу за національне визволення” та “державотворчі змагання”.
Ці наявні і такі яскраві вади шкільних і вузівських підручників завуальовано присутні і в багатьох творах наукової історіографії. Пов’язані вони, переважно, з поширенням національної концепції викладу історії, або, словами Н.Дейвіса, з “національним ухилом”