думка, що самостійницький український рух завжди мав аристократичний характер: не народні маси прагнули здобуття і ствердження незалежності своєї батьківщини, а саме політична еліта країни. Тому державники в боротьбі за національний суверенітет робили ставку на формування української провідної верстви. В історіософії В’ячеслава Липинського (1882-1931) посилюється тенденція, що виявилася ще в творчості М.Грушевського: перехід до “соціологізації” історичного синтезу в осмисленні ретроспектив і перспектив українського історичного процесу. Доктрина В.Липинського – це практично спрямована науково-етична система, в якій завжди відносна національно-історична правда набуває всіх ознак абсолютної істини, бо спрямовується на перемогу порядку й справедливості над безладдям й безкарністю. Таким чином, у державницьких концепціях пов’язуються історичні коріння України, її позачасова місія і потреби ситуативної політичної боротьби.
Принципова відмінність нової державницької історіографії від її народницької попередниці полягала крім того в посиленій увазі до дій і думок особистості, переважно особистості героїчної й активної. Так, персонажем однієї з програмових історичних робіт В.Липинського, присвячених національно-визвольній війні середини XVII ст., став Станіслав Михайло Кричевський – український шляхтич, київський козацький полковник; центральною постаттю іншого дослідження історика явився найуславленіший козацький гетьман Зиновій Богдан Хмельницький; згодом з під пера істориків-державників з’являються розвідки про Івана Мазепу і мазепинців, Борис Крупницький окремо пише про Пилипа Орлика тощо. В цьому виявляється причетність української історіографії до т.зв. неоромантичних впливів, що широко охопили європейські, зокрема польську, історіографії наприкінці ХІХ – на початку XX ст. Згідно з останніми, найважливішим для розуміння минулого є не сам історичний факт, а відчуття історії, історична інтуїція. Інтуїція, як здатність людського розуму відчувати зв’язок між теперішнім і минулим, у згоді з історичною правдою, іноді усупереч з історичною наукою, виховує людину з дитячого віку в історичній атмосфері відчуття минулого. Без цього обриваються традиції, що тягне за собою суспільну дезорганізацію та розладнання моральної солідарності – запоруки єдності нації [Потульницький В. Діалектика ірраціонального й раціонального в російській і польській історичній науці другої половини ХІХ – початку XX століття: Порівняльний аналіз // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Випуск 7. Український археографічний збірник. Том 10. – Київ – Нью-Йорк, 2002. – С.259-278].