С. Ейзенштейна “Олександр Невський” (1938 р.). Натомість майже аналогічна битва з німецькими рицарями за Дорогичин галицького князя Данила Романовича (1238 р.) подібного символічного значення не набула.
Набуття певним фактом знакової ролі залежить не від масштабу, а від того, наскільки він відповідає загальній спрямованості національного міфу. Починаючи з пізнього середньовіччя Русь-Московія усвідомлювала себе протиставляючи як мусульманському Сходу (антибусурманська риторика “Задонщини”, наприклад), так і католицькому Заходу (антилатинські випади псковського ченця Філофея, приміром). Отже, традиційне для православної Московської держави сперечання з латинською Європою та кривава Вітчизняна війна комуністичного СРСР з нацистським Третім Райхом остаточно сприяли перетворенню в свідомості росіян другорозрядних бойових дій XIII ст. на символ глобальної “війни цивілізацій”. Русь-Україна в протистоянні східному тиску ще з часів дипломатії Данила Галицького шукала компроміси із Заходом, і для усвідомлення себе нацією актуалізувала далеко не всі факти “героїчної боротьби” на “західному фронті”.
Новітня суспільна міфологія (і перш за все, міф української державності) пов’язані з головною проблемою української наукової історіографії – визначенням критеріїв, за якими можна було б зобразити українську історію як цілість. Інакше кажучи, це, по-перше, проблема історичної послідовності, тяглості вітчизняної історії, подруге, питання, що власне вважати за предмет історії України? Іншими словами, тут йдеться про історичний синтез, його засади, підвалини і перспективи.
Систематичні спроби представників української історіографії заперечити дискретність української історії, продемонструвавши наступність і взаємопов’язаність її основних (з точки зору важливості, значущості для нащадків) епох, викликані загальноєвропейським ставленням до історії як до лінеарного процесу послідовних змін. Європейській інтелектуальній культурі вже не одне століття властиві намагання синтезувати знання про минуле за допомогою погляду на історію як на ціле в єдності трьох часових вимірів, коли простежуються не тільки явища минулого, а також припускаються зміни, рухи і процеси, якими пройнятий увесь просторово-часовий континуум від минувшини до майбуття. Це означає, що історична дисципліна завжди свідома ідеї розвитку, тяжіє до телеології чи навіть есхатології. Таким баченням світу й сприйняттям часу європейська цивілізація завдячує іудео-християнському релігійному світогляду, що